Ланcелот Лoутон. «Українське питання»


OBKLAD

У пропонованiй книзi публiкуються доповiдi про Україну британського журналiста Ланселота Лоутона – одного iз засновникiв та активних членiв створеного в 1935 роцi у Великiй Британiї Англо-українського комiтету – “Українське питання” та “Україна: найбiльша проблема Європи”. Матерiали доповiдей були опублiкованi в британських виданнях i вiдбивають погляди автора на iсторiю українського народу з найдавнiших часiв, його боротьбу за незалежнiсть, а також роздуми щодо ролi й мiсця України в європейськiй сiм’ї народiв.

Передмова

«Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов’язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супро­воджувалося забороною слова “Україна” та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це “стирання з лиця землi” проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй”.

Цi слова належать перу вiдомого британського журналiста Ланселота Лоутона i були проголошенi ним в 1935 роцi перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати Громад Парламенту Великої Британiї. Коли сьогоднi ми цитуємо цi рядки, то щиро дивуємося, як точно в них схоплено глибинну суть трагiчної iсторiї українського народу, який протягом багатьох столiть боротьби за власне нацiональне самовизначення та створення своєї держави, не лише був позбавлений цього права, але був поставлений перед загрозою повної втрати своєї нацiональної iдентичностi та приречений на забуття. Разом з тим, цi слова звучать дивовижно актуально в наш час, коли свiт заново вiдкриває для себе Україну з її самобутньою культурою, традицiями та ментальнiстю.

Що спонукало британського журналiста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбiльш вiддаленої вiд України країни Європи, написати цi рядки, якi просякнути таким розумiнням та щирим спiвчуттям до українцiв? Вiдповiдь на це питання дає погляд на основнi сторiнки iсторiї українсько-британських вiдносин у першiй третинi ХХ столiття.

Подiї Першої свiтової вiйни, спалах i поразка українського нацiонально-визвольного руху в його змаганнях за створення незалежної української держави в 1917–1921 роках призвели до чергового несправедливого повоєнного розподiлу етнiчних українських земель мiж новими європейськими державами. Україна на довгi десять рокiв фактично випала з поля зору про­вiдних країн Європи, в тому числi – державних чинникiв Вели­кої Британiї.

Однак наприкiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв ХХ ст. урядовi кола та громадськiсть Великої Британiї знову були поставленi перед фактом iснування в Європi українського питання. З одного боку, це було викликано посиленням орга­нiзованого українського нацiонального руху на територiях Чехословаччини, Румунiї та, особливо, Польщi, де на Волинi та в Схiднiй Галичинi загострилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс в свiтi викликали також подiї в пiдрадянськiй Українi, пов’язанi з проведенням при­мусової колективiзацiї i масовими репресiями серед селян та української iнтелiгенцiї, жахливi результати органiзова­ного радянською владою Голодомору 1932–1933 рр., жерт­вами якого в Українi стали мiльйони людей.

Прихiд до влади в Нiмеччинi нацiонал-соцiалiстiв на чолi з А. Гiтлером, курс Нiмеччини на перегляд наслiдкiв Першої свiтової вiйни та розробка рiзних нiмецьких геополiтичних концепцiй, в яких фiгурували українськi землi, об’єктивно змушували Велику Британiю повернутися до української теми. Зокрема, мiжнародний скандал викликала вимога мiнiстра продовольства i сiльського господарства Нiмеччини А. Гугенберга передати „родючу територiю України” Нiмеч­чинi, проголошена ним в Лондонi в червнi 1933 р. на мiжна­роднiй економiчнiй конференцiї 1.

Проте українцi не бажали знову стати розмiнною моне­тою у великiй європейськiй полiтичнiй грi. Вони хотiли, аби Європа, нарештi, почула їхнiй голос. В тому числi, значнi на­дiї покладалися на змiну ставлення Великої Британiї до українського питання.

В 1931 р. вiдомий український громадський дiяч та меценат, вихiдець iз Буковини i американський громадянин Якiв Мако­гон, органiзував на власнi кошти Українське бюро в Лондонi (The Ukrainian Bureau). Його головним завданням було поши­рення на теренi Великої Британiї iнформацiї про Україну. З цiєю метою бюро видавало перiодичний бюлетень („The Bulle­tin”), який розсилався до 250 британських часописiв. Україн­ське бюро в Лондонi проiснувало до 1939 року 2.

В 1933 р. керiвник заснованої в 1929 роцi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв полковник Євген Коновалець на­правив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Мiсiя Ляховича полягала у налагодженнi контактiв з британськими урядовими колами та роз’ясненнi позицiй ОУН щодо ситуацiї навколо України та у Схiднiй Європi в цiлому. В iнструкцiях, якi йому давав Є Коновалець, зазначалося: „Було б дуже ко­рисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондонi, а саме: маючи на увазi нашу далеку майбутнiсть, ми волiли б кооперу­вати з Брiтанiєю у вирiшуваннi справ на Сходi Європи, нiж з ким-небудь iншим…” 3. Іншим разом вiн наголошував в листi до Ляховича: „Наша полiтика в даний момент повинна: 1) За всяку цiну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заiнтересування великобританської полiтики. Пiд теперiшнiй момент тiльки в Англiї можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької полiтики” 4.

Збереглися свiдчення того, що керiвник Пiвнiчного депар­тамента МЗС Великої Британiї Кольер Лоренс уважно вивчав погляди представникiв української полiтичної емiграцiї 5.

Але поступово серед широкої британської громадськостi почали зростати паростки спiвчуття до українського народу. В тому числi, цiлий ряд провiдних британських аналiтикiв ви­словилися на пiдтримку державницьких прагнень українцiв та почали обстоювати концепцiю появи на Сходi Європи друж­ньої до Великої Британiї самостiйної демократичної українсь­кої держави, яка могла б виступити стабiлiзуючим фактором на європейському континентi.

На початку сiчня 1935 року чотирнадцять членiв британсь­кого парламенту та шiсть вiдомих громадських дiячiв зверну­лися до Лiги Нацiй з петицiєю, в якiй висловлювався протест проти утискiв i гонiнь українського населення на територiї Польщi 6. Наступнi подiї ще бiльше загострили увагу широкої громадськостi до українського питання.

В останнi днi лютого 1935 року ряд авторитетних британ­ських полiтикiв та громадських дiячiв задекларували ство­рення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та журналiсти 7. Комiтет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британсь­кої суспiльної думки до проблем України i окреслювалися найважливiшi аспекти українського питання. В заявi, зокре­ма, наголошувалося:
– становище українцiв у Схiднiй Галичинi заслуговує на якпильнiшу увагу англiйської громадськостi;
– етнографiчно український народ займає суцiльну тери­торiю, за своїми розмiрами бiльшу за територiю Францiї чи Великої Британiї, яка роздiлена мiж СРСР, Польщею, Чехо­словаччиною та Румунiєю;
– справедливiсть стосовно українцiв досi не встановлено i подальше iгнорування цього складного питання може, зреш­тою, вплинути на долю всiєї Європи 8.

Комiтет ставив за мету розгляд мiсця i ролi України в євро­пейськiй полiтицi i ствердження права українцiв як нацiї на власну державнiсть. Впливова лондонська газета „Таймс” вiд 1 березня 1935 р. пiд заголовком „Англо-український комiтет” так вiдгукнулася на цю подiю: “В Лондонi створено Англо­український комiтет для захисту iнтересiв українського народу, який, як це наголошується в заявi, зробленiй учора ввечерi, займає бiльш-менш суцiльну територiю, бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя й нинi подiлену мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю. Надто мало було спроб, гово­риться в заявi, утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всiєї Європи” 9.

Серед iнших учасникiв, заяву Англо-українського комiтету пiдписали такi вiдомi британськi дiячi, як члени Палати Громад британського парламенту, Джон Хiлс, Джефрi ле М. Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд, а також лорд Дiкiнсон, лорд Ноель-Бакстон, колишнiй член парламенту пiдполковник Сесiль л’Естранж Малон, журналiст Ланселот Лоутон, вiдомi науковцi, члени Британської академiї професор Роберт Сетон­Вотсон та доктор Г. П. Гуч 10. Вiдомий англiйський вчений­славiст Роберт Сетон-Вотсон був давнiм симпатиком України та українцiв. Ще напередоднi та пiд час Першої свiтової вiйни вiн висунув концепцiю „Нової Європи”, яка грунтувалася на пiдтримцi незалежностi слов’янських нацiй, що повставали з-пiд уламкiв Австро-Угорської, Росiйської та Оттоманської iмперiй. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником нацiонального самовизначення українцiв та створення самостiйної українсь­кої держави. Вiн добре знав i шанував українську культуру, називав українського генiя Тараса Шевченка „рутенським Бернсом”. Влiтку 1914 р. Сетон-Вотсон вiдвiдав Львiв, де мав зустрiчi з визначними громадськими дiячами – М. Грушевсь­ким, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та iнш. В заснованому ним разом з вiдомим чеським дiячем Т. Масариком часописi „Нова Європа” (1916), англiйський вчений подав наукове обрунтування доцiльностi створення не­залежних України, Польщi, Литви та iнших держав у Централь­нiй та Схiднiй Європi, що на його думку, буде вiдповiдати довго­тривалим iнтересам Європи. В статтi „Проблема України”, опублiкованiй у вереснi 1917 р., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з ключових у Першiй свiтовiй вiйнi i вважав його однiєю з головних причин початку вiйни. Вiн наголошував, що це питання належить до застарiлих проблем Європи всупереч спробам трактувати його як тогочасну мо­дерну вигадку. Сетон-Вотсон засуджував бiльшовицький переворот у Росiї i наступнi агресивнi дiї росiйських бiльшо­викiв щодо сусiднiх неросiйських народiв 11.

Члени Англо-українського комiтету мали досить активнi контакти з українськими представниками в Лондонi, подава­ли до британських урядових чинникiв свої висновки та реко­мендацiї, органiзовували висвiтлення українського питання в британськiй пресi. Зокрема, один iз почесних секретарiв комi­тету пiдполковник Сесiль Малон в своїй записцi „Велика Бри­танiя i Україна” наполегливо рекомендував британському урядовi пiдтримати український самостiйницький рух та прагнення українцiв до незалежностi. В нiй, зокрема, писалося: „Розвиток українського самостiйницького руху створює необхiднiсть розглянути його з точки зору бачення британських iнтересiв… Велика Британiя повинна рахуватися з фактом, що український рух таки iснує i що нинi вiн є, мабуть, сильнiший нiш коли-небуть перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численнi областi України, а частково радянською полiтикою… Виглядає, що британська полiтика повинна прагнути до пiдтримання тiсного зв’язку та приязних стосункiв з українським рухом, виявляючи в цей спосiб iсторичну роль Британiї як оборонця поневолених на­родiв. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам iнтересiв, а був дружньою силою, готовою щиро спiврацювати з Британ­ською спiлкою народiв” 12.

Однiєю з ключових фiгур, яка мала значний вплив на фор­мування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi став вiдомий журналiст-мiжнародник Ланселот Лоутон. На початку 30-х рокiв ХХ ст. його увагу привернула напружена полiтична ситуацiя, що окреслилася на Сходi Євро­пи. На думку Л. Лоутона, найбiльш глибинною причиною iсну­ючих глобальних мiждержавних суперечностей стало україн­ське питання. В квiтнi 1934 року на сторiнках часопису „Дво­тижневий огляд” вiн опублiкував велику статтю пiд назвою „Пригноблена Україна”, де констатував: „Вражає…, що аж донедавна мало хто в Англiї взагалi чув про Україну”. Аналiзу­ючи ситуацiю навколо України, Лоутон наголосив, що „проник­нення Нiмеччини i Польщi на Україну зашкодить економiчним i стратегiчним iнтересам Великої Британiї”. На його думку, для британської полiтики на Сходi вкрай необхiдно було включити Україну в систему Захiдної Європи. „Незалежна i автономна Україна, – писав вiн, – необхiдна для європейського економiч­ного прогресу i свiтового миру”. Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Вели­ка Британiя встановлює дружнi зв’язки 13.

Послiдовно висвiтлюючи схiдноєвропейську проблематику в цiлому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон за­снував i очолив як головний редактор щоквартальне видання „Сучасна Росiя та її вiдносини з її сусiдами” („Contemporary Russia and her relations with her neighbors”), що пiзнiше дiстав назву „Схiдна Європа та сучасна Росiя” („East Europe and Contemporary Russia”). Фактично, в кожному випуску щоквартальника публiкувалися матерiали про Україну, в тому числi регулярно друкувалися i українськi автори.

29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтету вiдбулися публiчнi слухання, присвяченi ситуацiї навколо України. Ланселот Лотон виступив iз доповiддю, яка мала про­мовисту назву „Українське питання” i згодом була опублiко­вана вiд iменi комiтету 14.

Ознайомлення з текстом доповiдi вказує не лише на оче­видну симпатiю, яку Л. Лотон виявляв до українцiв, але й на глибоке знання ним багатовiкової iсторiї українського народу та реального становища, в якому вiн перебував в першiй третинi ХХ столiття. Доповiдь складається iз змiстовного iсторичного екскурсу до витокiв формування української нацiї, розгляду основних етапiв її боротьби за самовизначення та власну дер­жавнiсть, глибокого аналiзу тогочасного стану українцiв в складi рiзних європейських держав та полiтичних комбiнацiй навколо українського питання.

Чимало оцiнок та висновкiв Лоутона є надзвичайно несподiваними з огляду на те, що сформульованi вони були дiячем, котрий за своїм походженням жодним чином не був пов’язаний з Україною та українською нацiєю – настiльки виразно вони поданi з проукраїнських позицiй. Парадок­сально, але для „стороннього” погляду Ланселота Лоутона абсолютно ясними були такi складнi та дражливi питання, якi не лише тодi, але й навiть в наш час нерiдко є предметом полiтичних спекуляцiй – питання власної нацiональної iден­тичностi українського народу та його глибоких iсторичних коренiв, своєрiдної ментальностi, традицiй i культури, пово­ротних моментiв iсторiї.

У доповiдi Л. Лоутона вказується на несправедливий щодо українцiв характер Версальської системи мирних договорiв, якi закрiпили розчленування України пiсля Першої свiтової вiйни. Вiдкрито говориться про польсько-українське протистояння в Схiднiй Галичинi в 20-х – 30-х рр. ХХ ст. та полiтику полонiзацiї українського населення, що тодi проводила польська влада. Говорячи про масовi репресiї бiльшовицької диктатури проти українського нацiонального руху на територiї СРСР, Л. Лоутон стверджує, що „страшний голод, який спустошив Україну” в 1932–1933 роках, мав спланований характер i був складовою частиною цих репресiй.

Пiдсумовуючи, британський журналiст робить висновки:

„Українська нацiя – це реальнiсть, яка має пiд собою при­наймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров’ю”.

„Було б лицемiрством заперечувати, що незалежнiсть Укра­їни так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому свiтi. Проблема надто довго iгнорувалася – просто тому, що розглядати її, а тим бiльш намагатися вирiшити – справа дуже клопiтна. Але ця проблема, що має глибокi й заплутанi iсторичнi коренi, сьогоднi набула безпрецедентної гостроти… То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирiшення”.

Наприкiнцi 30-х рокiв ХХ ст. грозовi хмари над Європою досягли критичної межi. Протягом 1938 р. нацистська Нiмеч­чина приєднує до себе Австрiю i домагається згоди провiдних європейських держав на приєднання пiвнiчної частини Чехо­словаччини. Пiвденнi райони Чехословаччини були переданi Угорщинi. В серединi березня 1939 р. вся територiя Чехiї та Моравiї, а також Карпатської України були окупованi нiмець­кими та угорськими вiйськами. Як держава Чехословаччина перестала iснувати. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перероз­подiл сфер впливу та нова вiйна.

На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намага­ється в черговий раз привернути увагу громадськостi та офi­цiйних чинникiв Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. Текст доповiдi пiд промовистою назвою „Україна: найбiльша проблема Європи” був опублiкований на сторiнках журналу „Схiдна Європа та сучасна Росiя” 15.

За своєю структурою та змiстом ця доповiдь близька до ви­ступу Ланселота Лоутона на засiданнi у Палатi Громад у 1935 р. Разом з тим, вона мiстить бiльш детальнi iсторичнi екскурси в минуле українського народу, демонструючи знання автором широкого кола наукових праць та джерел з iсторiї України. Розвиваючи свою тезу про iснування української державностi в минулому, Л. Лоутон видiляє три основнi iсторичнi перiоди, коли, на його думку, на територiї України iснували тi чи iншi форми української держави: добу Київської Русi; козацьку добу; перiод Першої свiтової вiйни та першi повоєннi роки. Особливу увагу при цьому вiн придiляє СРСР, акцентуючи увагу на протистояннi росiйського централiзму, що спирався на бiльшовицьку iдеологiю, та виявiв стихiйного, глибоко закорiненого в українському суспiльствi нацiоналiзму, що на думку Л. Лоутона пронизував українську iнтелiгенцiю та українське селянство. Особливо цiкавими є спостереженння Лоутона щодо ролi українського селянства як головного носiя українського нацiонального духу та державницьких традицiй: „Українцi – селянський народ… Сьогоднi селяни всiх країн домагаються поцiнування i поваги до себе. Тож цiлком природ­ньо, що в наш час українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати поколiння енергiйних молодих провiдникiв. Коли ранiше я зупинився на вiйськових якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi бойовi традицiї”.

Аналiзуючи можливi найближчi устремлiння нацистської Нiмеччини, Ланселот Лоутон зробив передбачення, що однiєю з головних цiлей наступної нiмецької експансiї буде Україна з її унiкальними ресурсами та географiчним становищем.

Пiдбиваючи пiдсумки, Л. Лоутон закликав офiцiйний Лондон пiдтримати Україну й українцiв у їхнiх прагненнях до свободи i висловив переконання, що такi кроки вiдкриють новий шлях для розв’язання багатьох європейських проблем, схожих на українськi. Майбутнє Європи Ланселот Лоу­тон бачив у рiвноправному та демократичному спiвiснуваннi новопосталих, малих i традицiйних великих європейських держав.

„Якою має бути позицiя Великої Британiї? Наша позицiя, я вважаю, – писав Л. Лоутон, – повинна бути та, що й в україн­цiв. Ми повиннi стояти на боцi України i на боцi кожної дер­жави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.

Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i проб­леми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв’язувати в новому дусi i новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими та сильними нацiями”.

Дивним чином в цих словах британського журналiста, виго­лошених ним напередоднi Другої свiтової вiйни, були сфокусо­ванi головнi принципи творення майбутньої об’єднаної Європи, згодом втiленi в життя європейськими нацiями.

Ми глибоко переконанi, що публiкацiя доповiдей Ланселота Лоутона про Україну мовою оригiналу та в українському пере­кладi викличе значний суспiльний iнтерес i буде корисною для науковцiв, полiтикiв та дипломатiв, а також всiх, хто цiкавиться минулим України та iсторiєю українсько-британських вiд­носин.

Упорядники висловлюють щиру подяку за допомогу i пiд­тримку цього видання Мiнiстру закордонних справ України пану Борису Тарасюку, Надзвичайному i Повноважному послу Великої Британiї в Українi пану Роберту Брiнклi, першому сек­ретаревi Посольства Великої Британiї в Українi панi Рут Аллен, асистенту вiддiлу преси та громадських зв’язкiв Посольства Великої Британiї в Українi пану Володимиру Гайдашу, вико­навчому директору Мiжнародного фонду „Вiдродження” пану Євгену Бистрицькому i менеджерцi програми „Соцiальний капiтал та академiчнi публiкацiї” Мiжнародного фонду „Вiд­родження” панi Іринi Кучмi. Окрему подяку за допомогу в розшуку оригiнальних текстiв доповiдей Ланселота Лоутона упорядники складають головi Дослiдної Фундацiї iменi О. Ольжича у США пану Михайлу Герецю, пану Петру та панi Олi Матулам, панi Ларисi Пастухiв-Мартiн, панi Катеринi Криворучко, а також всiм тим, хто причетний до появи цiєї книги.

Сергiй КОТ,
кандидат iсторичних наук,
старший науковий спiвробiтник
Інституту iсторiї України НАН України

1 Симоненко Р.Г. Прихiд Гiтлера до влади i наростання загрози нiмецької агресiї проти України // Історiя України. маловiдомi iмена, подiї, факти (збiрник наукових праць). – Вип. 29. – К., 2005. – С.83-84, 89; Косик Володимир. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi. – Париж – Нью-Йорк – Львiв, 1993. – С. 42.
2 Зеленко Костянтин. Великобританiя i Україна // Євген Конова­лець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 897; Ляхович Євген. Дiяльнiсть ОУН у Лондонi в 1933–1935 роках // Там само, с. 910; Енциклопедiя українознавства. – Т. 9. – Париж-Нью-Йорк, 1980. – С. 3405.
3 Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 915.
4 Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 924.
5 Там само, с. 913.
6 Косик Володимир. Назв. праця, с. 42-43.
7 Anglo-Ukrainian Committee // The Times. – 1935. – March 1.
8 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. – London, 1935. – P. 3.
9 Anglo-Ukrainian Committee // The Times. – 1935 – March 1.
10 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. – London, 1935. – P. 3.
11 Українська державнiсть у ХХ столiттi. Історико-полiтологiчний аналiз. – К., 1996. – С. 140-142.
12 Цит. за: Ляхович Євген. Назв. праця, с. 917–918.
13 Косик Володимир. Назв. праця, с. 42.
14 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. – London, 1935. – 36 p.
15 Lancelot Lawton. Ukraina: Europe’s Greatest Problem // East Eu­rope and Contemporary Russia. – London, Spring 1939. – Р. 28 – 60.

ПРОМОВА

п. Ланселота ЛОУТОНА
в кiмнатi засiдань при Палатi Громад
29 травня 1935 року

Головуючий:
високоповажний п. Джон Хiллз,
член Таємної ради, член Парламенту

Опублiковано для
АНГЛО-УКРАЇНСЬКОГО КОМІТЕТУ,
Почесний Секретар: Ф. Еш Лiнкольн, есквайр
1, Ессекс Курт, Темпл,
Лондон, Е.С.4.*

У Додатку вмiщено витяги з Мiжнародних договорiв i угод,
якi визначають правове становище України

ЛОНДОН
Серджент Пресс, Лтд.,
164, Олдереейт стрiт, Е.С.1.
1935

АНГЛО-УКРАЇНСЬКИЙ КОМІТЕТ

В Лондонi створено Англо-український комiтет, який виступив iз такою заявою:

„Становище українцiв у Схiднiй Європi заслуговує на якнай­пильнiшу увагу англiйської громадськостi.

Етнографiчно український народ займає бiльш-менш суцiльну територiю (бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя), що нинi подiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю.

Надто мало було спроб утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може врештi вплинути на долю всiєї Європи.

Тому особи, що пiдписалися нижче, утворили Комiтет, який буде називатись Англо-українським комiтетом i який має постiйно стежити за ситуацiєю та вдаватись до будь-яких дiй, коли в тому виникне необхiднiсть.”

Заяву пiдписали:
Високоповажний лорд Дiкiнсон, член Таємної ради (ТР)
Панi Дадейл
Д-р . П. уч, магiстр гуманiтарних наук, член Британської академiї
Високоповажний Джон В. Хiллз, член ТР, член Парламенту
Пан Ланселот Лоутон
Пан С. А. Макартнi
Пан Джефрi ле М. Мандер, член Парламенту
Сер Уолтер Нап’єр
Високоповажний лорд Ноель-Бакстон, член ТР
Професор Р. В. Сетон-Вотсон, д-р лiтератури, член Британської академiї
Панi Мерi Шiпшенкс
Полковник, високоповажний Дж. С. Ведвуд, член Парламен­ту, кавалер Ордену “За видатну службу”.

Почеснi секретарi:
Пан Ф. Еш Лiнкольн, магiстр гуманiтарних наук, бакалавр цивiльного права
Пiдполковник С. л’Естранж Малон.


* Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. – London, 1935. – 36 p.

Українське питання

І.

Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проб­лема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов’язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова “Україна” та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це “стирання з лиця землi” проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, – це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репре­сивної сили автократичних режимiв. Отже, українська проб­лема – це приклад одного з найбiльших полiтичних шахрайств у нашiй iсторiї; i стосується вiн землi, яка, хоч i зовсiм не так вiддалена, та майже так само невiдома нам, як свого часу були невiдомi екзотичнi країни Азiї або Африки.

Етнiчна Україна в 3 – 4 рази перевищує площею Велику Британiю й займає суцiльну територiю вiд Карпат до Кавказу. Бiльш нiж двi третини цiєї територiї належать Радянськiй Росiї, одна шоста – Польщi, решта – Румунiї та Чехословаччинi. Та­ким чином, Україну розчленовано й подiлено мiж чотирма дер­жавами; перед вiйною вона належала лише двом – Росiї та Австро-Угорщинi. Кiлькiсть українцiв в Українi становить 38 мiльйонiв, з них 31 мiльйон у Радянськiй Українi та 5 мiльйонiв у Польськiй Українi. Крiм того, багато українцiв мешкає за ме­жами батькiвщини; загальна кiлькiсть їх у свiтi складає понад 45 мiльйонiв. Отже, йдеться про народ, який чисельнiстю дорiв­нює англiйцям i, як бачимо, живе на територiї, що набагато перевищує Велику Британiю. І якби Україна об’єдналась i стала вiльною, вiдмежованою вiд Росiї, то це була б найбiльша й най­бiльш населена держава у Схiднiй Європi. Не буде перебiль­шенням сказати, що за таких обставин Україна переважала б своїми ресурсами будь-яку iншу країну Схiдної Європи; зви­чайно, в цьому порiвняннi я беру лише Європейську частину Росiї, тобто без Сибiру.

Українська проблема – це не проблема щойно народженої дрiбної меншини з її дитячими хворобами. Її коренi сягають античних часiв. Тому я мушу коротко зупинитися на iсторiї, перш нiж перейти до сучасного становища, оскiльки розумiння iсторичного тла тут буде суттєвим для оцiнки теперiшньої ситуацiї.

Як виникла українська нацiя? Коли заходить мова про до­європейський свiт, ми завжди маємо на увазi перш за все Грецiю та Рим. Ми забуваємо, що те, що тепер називається Україною, тодi також було однiєю з найважливiших i найжаданiших територiй. Тут, у скiфiв, за вiсiм столiть до Христа, греки засну­вали потужнi торговi колонiї по берегах рiки, яку ми знаємо тепер як Днiпро; одне з мiст у її гирлi називалося “квiтучим”. Геродот писав, що, зважаючи на силу-силенну рiзноманiтної риби та надзвичайну родючiсть прилеглих земель, Днiпро є найпродуктивнiшою пiсля Нiлу рiкою в усьому свiтi. Це звiдси, з берегiв Днiпра, в пiзнiшi часи просувалися на захiд рiзнi на­роди схiдного походження, якi прославились в iсторiї, а декотрi виявились чи не наймогутнiшими ворогами Римської iмперiї. Історики не мають єдиної думки про те, яким чином iз цих пере­селень i перемiшувань постала слов’янська раса. Та нiхто, я гадаю, не заперечує, що на територiї Росiї слов’янська раса впер­ше визначилася в Українi.

Як же вiдбулося роздiлення схiдних слов’ян на двi гiлки – українську та росiйську (великоросiйську)? Починаючи з ІХ столiття, сюди вторгаються завойовники з Заходу – так само, як ранiше вони приходили зi Сходу. Це були варяги, що склада­лися з шведiв, датчан, фризiв, англiв та норманiв; вони прагнули дiстатися Пiвдня. Київ вони застали вже поважним мiстом, ба­гатим данником могутньої й культурно розвиненої Хозарської iмперiї, населення якої сповiдувало iудейську вiру; столиця Хозарiї була розташована в гирлi далекої Волги. Варяги при­йшли торгувати з слов’янами та фiнами – i залишились правити ними. Так виникло Київське князiвство, що пiзнiше почало називатись Україною.

Це був непересiчний народ, сильний й шанований iншими народами, з якими вiн пiдтримував постiйнi взаємини. Того­часнi нiмцi вважали, що культурним рiвнем українцi не посту­паються Вiзантiї, з якою мають тiснi стосунки; а iноземцi, якi побували в цiй країнi ще до навернення її в християнство, бачи­ли тут переклади Нового Заповiту.

Українцi справедливо посилаються на Київську “Русь” як на колиску своєї нацiї. Фактично ця територiя почала звично називатись Україною з ХІІ столiття; це слово означає аванпост, вiддалений край, границю. Україна була остан­ньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кор­донi з Азiєю. Кiлька столiть вона вiдчайдушно захищалась вiд лютих атак азiйських орд, та врештi-решт пiдпала таки пiд татарське панування.

Тут ми пiдходимо до надзвичайно важливої обставини. Її виняткова важливiсть зумовлена тим, що бiльшiсть росiян став­ляться до України вкрай ненауково й нешляхетно; вони не бажають навiть припустити, що iснує такий народ – українцi. Внаслiдок розорень, спричинених вiйною та вторгненням, з ХІІ столiття починається вiдплив населення з родючих українських степiв; цей вiдплив вiдбувався двома потоками: один – у пiвнiчно-схiдному напрямку, iнший – у захiдному, до Галичини та Волинi. Новi захiднi землi новоприбульцi назвали “Малою Руссю” – так уперше з’являється ця назва.

Цей розкол мало що змiнив у самiй Київськiй Русi (або Українi, як вона почала називатися в подальшi столiття), але призвiв до створення напiвазiйської Московiї. Вiд того часу, незважаючи на всi спроби змосковщення українцiв, цi два на­роди жили кожний своїм окремим життям. Так починався їхнiй iсторичний розвиток.

На пiвночi та сходi тодi не було нiчого, крiм лiсiв i болiт, де тулилися здичавiлi монголо-фiнськi племена; саме з ними у вiльних шлюбах змiшувалися мiгранти згаданого вище пер­шого потоку. Вiд того змiшування й утворилася власне росiй­ська, або великоросiйська, люднiсть – типова євразiйська раса, як за зовнiшнiми, так i за ментальними ознаками.

Навiть Ключевський, росiйський iсторик-класик, приписує їй особливий нацiональний характер i вказує, що обличчям великорос жодним чином не вiдтворює нi одної з загальних характерних рис слов’янського типу. Таким чином, iсторик чiт­ко вiдрiзняє “великоросiйську” люднiсть вiд “пiвденноросiй­ської”, тобто української.

В пiзнiшi часи нащадки тих бiженцiв, що скупчилися на заходi, почали повертатися на Україну. Найголовнiше, що тут треба взяти до уваги: вiд самого початку своєї автентичної iсто­рiї українцi завжди зберiгали немонгольську, захiдноєвропей­ську якiсть своєї раси, а разом iз нею й глибоке усвiдомлення нацiональної приналежностi.

Платонов – росiйський, а не український iсторик – сказав, що оскiльки Пiвденна Русь знаходилась далi вiд татарської столицi на Волзi, нiж Пiвнiчно-Схiдна Русь, то й татарського гноблення зазнала менше. Та разом iз тим не можна забувати, що саме завдяки цьому українському бар’єру Європа мала можливiсть будувати свою середньовiчну цивiлiзацiю, вiльну вiд монгольської загрози.

Татари ще були в Українi, а двоє могутнiх сусiдiв, Польща й Литва, вже простягнули до неї свої руки. Щойно лиш мон­гольське панування скiнчилося, як вони загарбали Україну, а пiсля Унiї 1569 року ще бiльше змiцнили й розширили свою владу. В цей час усi гирла рiчок, що впадали в Чорне море, нале­жали Кримському хановi, що перебував пiд протекцiєю туркiв. А на пiвночi напiвазiйська Московiя, що проголошувала себе третiм i останнiм Римом, розросталася, мiцнiла й теж добирала­ся до українських земель. Таким чином, тодi, так само як i тепер, жадана багатьма Україна була з усiх бокiв оточена й завойована. В ходi всiх тих битв виникло козацтво. Це були войовничi, фан­тастично смiливi люди, що вели бездоганний спосiб життя i вмiли до всього пристосуватись; вороги називали їх розбiйни­ками, а друзi – лицарями. Всiєю своєю колоритною й рiшучою поведiнкою вони утверджували любов до свободи та незламний дух українського народу.

Польський король Стефан Баторiй сказав про них: “Вони проти союзу Польщi з Україною”, а потiм додав задумливо: “Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава”. На укрiплених островах нижче днiпровських порогiв вони засну­вали демократичну вiйськову республiку – один iз перших при­кладiв нацiонального самовизначення. Влада належала Вели­кiй Радi, рiшення якої ухвалювала виборна старшина на чолi з гетьманом. Вони вели вiдчайдушну боротьбу проти намагань полякiв закути їх у крiпацьке ярмо. Нарештi в серединi ХVII столiття вони знайшли собi великого лiдера, Богдана Хмель­ницького, який отримав цiлу низку видатних перемог над поля­ками й змусив їх забратися з України.

У цей перiод вiдбулося повне утвердження української нацiї. По всiй Європi летiли чутки про успiхи української зброї. Хмельницького порiвнювали з Кромвелем, який, як i iншi дер­жавнi правителi, надiслав до України посла. На вiдмiну вiд при­мiтивної, вiдсталої Московiї, Україна була високорозвиненою iнтелектуальною країною. Видатний арабський учений Павло Алепський, що тодi якраз побував у цих краях, писав: “Хоч я й чужинець, та почував себе в Українi нiби вдома. А в Московiї менi було тяжко на душi, бо скрiзь, де б я не пiшов, нiкому немає нi найменшої волi. … Тому, хто хоче вкоротити своє життя на п’ятнадцять рокiв, слiд їхати в Московську землю. В Українi я знайшов радiсть життя, свободу й цивiлiзацiю. Українцi грамотнi. Вони люблять учитися, студiюють право. Вони знають риторику, логiку й фiлософiю. Практично все населення вмiє читати й писати. Їхнi дружини й дочки знають лiтургiю й релiгiйнi спiви. А дiти, навiть сироти, вчаться читанню й письму”.

Мир тривав недовго. З 1651 року знову розгорається вiйна мiж поляками й козаками. Опинившись у скрутi, козаки шукають союзу з Московiєю. Був укладений договiр, за яким Україна визнавалась незалежною, але з одним за­стереженням: вона не мала права зносин нi з польським коро­лем, нi з турецьким султаном без вiдома Москви. Та невдовзi цар послав в Україну велике вiйсько й пiсля запеклої бо­ротьби анексував її. Оскiльки козацькi бунти не припиня­лися, цар, у свою чергу, вирiшив звернутися по допомогу до Польщi, внаслiдок чого Україну було подiлено мiж цими двома державами. Опiр козакiв тривав i далi, особливо при гетьмановi Мазепi, аж поки не був остаточно зломлений Петром Великим у битвi 1709 року пiд Полтавою, де козаки виступали спiльно з шведами. Деспотична Росiя, вважаючи себе спадкоємницею Вiзантiї, не могла терпiти iснування вiльних козакiв та Української держави, що створювали перешкоду на шляху до узбережжя Чорного моря.

Ще не раз пiднiмались козаки на боротьбу, i 1764 року Катерина Велика скасувала нарештi гетьманство й позбавила козакiв останнiх їхнiх привiлеїв. Пiд час кiлькох подiлiв Польщi, що вiдбувалися мiж 1772 та 1795 роками, Україна також була роздiлена: Галичина дiсталась Австрiї, а бiльша частина Укра­їни вiдiйшла до Росiї.

Тепер ми бачимо, що українська нацiя – це реальнiсть, яка має за собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров’ю. Через її багатства, чудовий клiмат i унiкальне розташування на великому перехрестi свiтових шляхiв, Україна постiйно ви­являлась жертвою загарбникiв i гнобителiв, її постiйно члену­вали й дiлили. Укладаючи союз то з одним народом, то з iншим, сподiваючись у такий спосiб урятуватись вiд загибелi, Україна незмiнно бувала зраджена.

Українське питання

ІІ.

Протягом усього ХІХ та початку ХХ столiть аж до Свiтової вiйни українцi не мали жодного перепочинку вiд страждань. Їх постiйно оббрiхували сусiди. Професор Кларк iз Кембридж­ського унiверситету, побувавши в цих країнах у 1800 роцi, роз­повiв, як росiяни переконували його, що українцi безпринципнi, але коли вiн прибув в Україну, то виявив, що, за його власними словами, “українцi перевершують росiян у всьому, чим тiльки одна людина може бути вищою за iншу”, а також що вони вiд­значаються надзвичайною охайнiстю, чистотою й великими художнiми талантами. У 1812 роцi українською проблемою займався Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка носитиме його, Наполеона, iм’я.

Перший український нацiональний рух нових часiв, що виник у 1846 роцi, ставив перед собою скромнi федералiстськi цiлi, але був безжалiсно придушений росiйською полiцiєю, його провiдникiв заарештували й вiдправили на заслання. Вiд самого початку не припинялися брутальнi спроби викорiнити нацiо­нальний дух iз свiдомостi народу. Українська лiтература, а значною мiрою й сама українська мова були обмеженi, заборо­нено було навiть дотримуватись елементарних народних зви­чаїв. І лише 24 лютого 1914 року росiйський державець Мiлю­ков зважився на протест: “В дiйсностi, – сказав вiн, – ми маємо справу з нацiональним рухом, метою якого є автономiя, перебудова Росiї на федералiстських принципах. … Український рух цiлковито демократичний. Знищити його неможливо”.

Офiцiйна росiйська полiтика замовчувала або чинила всi­лякi перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Вiд середньовiччя до XVIII столiття Україна часто фiгурувала в європейськiй лiтературi. Але з другої половини ХІХ столiття Заходу належало забути, що iснує або колись iснував цей народ.

Доля українцiв Галичини пiд австро-угорською владою теж була не надто щасливою, та все ж кращою, нiж тих, хто опинив­ся пiд самодержавною Росiєю. Галичанам дозволялося корис­туватись рiдною мовою, i, хоч вони й були вiдданi в руки свого вiчного ворога, польської аристократiї, їм не заборонялося бути українцями i забезпечувалась основа для поступу до бiльшого визнання.

Кожна з двох великих держав, мiж якими була подiлена Україна, пiдтримувала нацiональний рух на територiї iншої. Так, Росiю стурбувало пробудження українського нацiональ­ного духу в Галичинi. Її напiвофiцiйнi газети твердили, що вна­слiдок цього дедалi важче стає придушувати нацiональнi зма­гання українцiв у самiй Росiї. А по тому почалась лицемiрна агiтацiя за звiльнення мiльйонiв українцiв, що стогнуть у Гали­чинi пiд тяжким чужоземним ярмом.

Фактом, не настiльки широко вiдомим, як мало б бути, є те, що однiєю з головних причин Свiтової вiйни був конфлiкт мiж Росiєю та Австрiєю стосовно українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення укра­їнцiв значною мiрою спричинило поразку й крах Росiї.

Починаючи вiд першого виступу проти царського уряду (повстання декабристiв 1825 року), українцi були активними учасниками всiх революцiйних заворушень, виступаючи в рiзнi часи спiльно з росiянами, поляками, кавказцями й будь-якими iншими народами, коли тi намагалися повалити самодержав­ство; нерiдко маскувались вони й пiд революцiйних соцiалiстiв, прагнучи до своєї нацiональної мети. Пiд час Кримської вiйни вони робили спробу вiдродити давню козацьку органiзацiю з намiром виступити проти царських вiйськ. Вони пiдтримали польське повстання 1831 року.

Не лежала душа українцiв до Свiтової вiйни, на яку було мобiлiзоване все їхнє чоловiче населення i яка велася за само­ствердження народiв – та тiльки не українського. І, нарештi, саме їхня непримиренна ворожiсть до шовiнiстичного гасла “За єдину i неподiльну Росiю” стала безпосередньою причиною роз­валу Бiлої гвардiї в громадянськiй вiйнi, що спалахнула пiсля захоплення влади бiльшовиками.

Пiсля революцiї українцi проголосили свою незалежнiсть, обрали Нацiональнi Збори й чинили вiдчайдушний опiр i бiлим, i червоним, та врештi були впокоренi бiльшовицькою Московi­єю. Версальський договiр утвердив розчленування України поза межами Радянської Росiї i, погодившись на незалежнiсть Польщi, вiддав українцiв Галичини пiд владу їхнього давнього ворога. Старе козацьке прислiв’я каже: “Поки Днiпро тече, не бути дружбi мiж козаком i ляхом”; те саме почуття вiдлунює i в словах Мазепи: “Поки свiт стоїть, поляк українцю братом не стане”.

Рада послiв у 1923 роцi пiдтвердила те, що Польща вже й сама визнала: якщо йдеться про Схiдну Галичину, то її етнографiчнi умови потребують автономного управлiння; проте до сьогоднi, незважаючи на численнi звертання до Лiги Нацiй та iнших iнстанцiй, нiчого не зроблено для вико­нання цього рiшення. Сучаснi погляди полякiв зводяться до того, що нiяких українцiв не iснує, що поляки та українцi завжди були й залишаються одним народом. Як колись українцiв намагалися зросiйщити – чому вони опиралися, як тiльки могли, – так тепер їх прагнуть полонiзувати, при­душити й знiвелювати, позбавляючи можливостей навча­тися, купляти землю тощо; i знову українцi скiльки є сил чинять спротив.

Гноблення українцiв не завжди набуває таких вiдкритих форм. Через рiзноманiтнi й витонченi та прихованi механiз­ми дрiбним чиновникам – наприклад, залiзничним службов­цям – стає вiдомо, що коли вони не перемiнять свою релiгiю, тобто не покинуть українську унiатську церкву та не пере­йдуть до польської римо-католицької, то втратять роботу, а вiдтак їхнi родини опиняться в злиднях. Одним iз прикладiв того, як дiє цей тиск, є статистика мiста Львова: за перiод з 1926 по 1930 рiк кiлькiсть українцiв, якi проти власної волi вiдмовились вiд вiри свого народу та прийняли пануючу, зросла вiд 174 до 586 i невпинно збiльшувалася з кожним роком.

Звичайно, згаданi дiї суперечать Версальському договору, який задумувався як iнструмент захисту прав меншин, i про це писалося в багатьох поданнях до Лiги Нацiй. Але ця органi­зацiя й досi не змогла зробити жодного кроку, щоб вiдновити справедливiсть щодо українцiв.

На зiбраннi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року пан Бек, що виступав вiд iменi Польщi, вiдмовився вiд польських зобов’язань у рамках договорiв про права меншин. Вiн сказав буквально, що польський уряд “вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин”.

На що британський представник – менi приємно про це зга­дати – вiдповiв рiшучим протестом. Та схоже на те, що польський уряд пiдтримує вiдмову пана Бека, бо на наступному засiданнi Ради польський делегат покинув залу, коли обговорю­валося питання нацiональних меншин.

І, нарештi, українцiв свiдомо намагаються усунути як по­лiтичний чинник. Недавно польський уряд застосував карди­нальний захiд, яким вiдверто дискримiнував українцiв. Цей захiд має форму нової конституцiї, наслiдком якої буде прак­тично повне позбавлення меншин як таких їхнього представ­ництва в польському парламентi; українське представництво буде цiлковито визначатися волею польських властей.

Тi самi методи, якi поляки вважали благородними, коли боролися проти царського уряду, вони тепер засуджують, коли їх застосовують українцi. Цi методи часом бувають конспiра­тивними, навiть терористичними. Але що ще залишається робити українцям, коли про них забув увесь свiт? Слiд вiдзна­чити, що поляки теж часто бували нерозважливими, жорсто­кими й агресивними.

Нiчим не краще становище українцiв у Румунiї. Незважа­ючи на гарантiї Договору про меншини, пiдписаного в Парижi 9 грудня 1919 року, цих представникiв гордого й талановитого народу всiляко зневажають. Їхнi школи закрито, їм заборонено розмовляти рiдною українською – однiєю з найчарiвнiших слов’янських мов.

У Чехословаччинi українцям мабуть таки легше, нiж у будь­якiй iншiй країнi. Ця думка вперше, здається, була обрунтована в статтi д-ра Г’ю Дальтона, заступника мiнiстра закордонних справ, у газетi “Нью стейтсмен енд нейшн” вiд 18 травня 1935 року.

Переходимо нарештi до Радянської України, де живе двi третини всього українського народу. Тут вiдразу виникає за­питання: чи iснує насправдi український нацiональний рух пiд бiльшовицькою владою? І вiдповiсти на це запитання найкраще буде словами самих радянських керiвникiв. На XVII з’їздi комунiстичної партiї в сiчнi 1934 року Сталiн висловився так:

“Ще зовсiм недавно нацiоналiстичний ухил в Українi не становив серйозної загрози; та щойно ми припинили боротьбу з ним i дали йому розростися настiльки, що вiн злився з iнтер­венцiонiстами, як цей ухил перетворився на головну небез­пеку”.

А ще пiзнiше, в промовi 14 лютого цього року голова Ради комiсарiв України Любченко сказав:

“Був перiод, коли українськi нацiоналiсти провадили свою дiяльнiсть в Українi не без успiху. Так було в 1931–32 роках. Користуючись послабленням класової пильностi, нацiоналiс­тичнi елементи, вороги українського народу, пролазили в той час у колективнi господарства, сiльськогосподарськi органи та в систему державної освiти. Вони ввiйшли в тiсну спiлку з при­бiчниками нацiонального ухилу в складi Партiї, яких очолював Скрипник. Вони виступили єдиним фронтом з бiлогвардiй­цями, троцькiстами та правими, об’єднавшись на платформi вiдриву України вiд Радянського Союзу”.

У тому ж роцi було виявлено, що багато українських кому­нiстiв – замаскованi нацiоналiсти, що взяли пiд свiй контроль газети та важливi заклади, в тому числi комiсарiати освiти та землеробства – єдинi два важливi органи, якi були залишенi українцям. Пiсля цього почалися масовi репресiї.

Я навiв лише один приклад пiдтвердження живучостi нацiо­нального духу в Радянськiй Українi. Насправдi навiть пiсля революцiї цей дух завжди бунтував проти тиранiї, що була знач­но жорстокiшою, нiж попередня. Нiхто не знає, скiльки україн­ських патрiотiв розстрiляно та заслано; але є пiдстави вважати, що це дуже великi цифри.

Не слiд також думати, нiби нацiоналiзм виявляли тiльки освiченi класи. Дев’яносто вiдсоткiв українського населення складають селяни; саме їм Захiдна Європа зобов’язана своїм порятунком вiд бiльшовизму.

До революцiї українськi селяни бiльшою частиною були iндивiдуальними господарями i, на вiдмiну вiд селян росiйсь­ких, не входили до примiтивних общин, якi, за передбаченням Маркса, могли стати вихiдною точкою для свiтового комунiзму й революцiї. Завдяки переважно саме цiй нацiональнiй особ­ливостi, селяни так завзято боролися проти державної реквiзи­цiї зерна, головним джерелом постачання якого завжди була Україна. Глибоке й масове зубожiння означало справжнiй крах жорстоких бiльшовицьких планiв. В тiй боротьбi загинули мiльйони людей; а в 1932–33 роках страшний голод спустошив Україну. Радянський уряд заперечує факт цього голоду, хоча свiдчень про його наявнiсть i масштаби бiльш нiж досить. Було очевидно, що, враховуючи стрiмкий прирiст населення Радян­ського Союзу – три мiльйони щорiчно – та зважаючи на офiцiй­но визнанi втрати зерна пiд час i пiсля жнив – вiд тридцяти до п’ятдесяти вiдсоткiв, – голод був неминучий. Його просто не могло не бути.

“Манчестер Гардiан”, який, безперечно, не можна вважати антирадянським органом, у передовiй статтi вiд 27 грудня 1934 року пише стосовно голоду:

Тривалий час росiйськiй Диктатурi вдавалося приховувати вiд свiтової громадськостi те, що становило найбiльшу й нi з чим незрiвнянну економiчну катастрофу в Європi за останнi десятилiття.”

Деяке уявлення про розмiри цiєї катастрофи можна одер­жати з свiдчень п. У. Г. Чемберлена, який тривалий час i доне­давна був московським кореспондентом “Крiсчен сайєнс монi­тор”. У цiй газетi вiд 29 травня 1934 року вiн пише:

Видається дуже ймовiрним, що в 1932–33 роках вiд 4 до 5 мiльйонiв людей, понад нормальний рiвень смертностi, померли вiд голоду та пов’язаних iз ним обставин”.

В найтяжчий перiод центральна влада не вживала жодних заходiв, щоб полегшити ситуацiю; отже, напрошується немину­чий висновок, що така байдужiсть червоної Москви була репре­салiєю проти нацiоналiзму України, i цей висновок пiдтверджує заява, зроблена тодi головою Центрального Виконавчого Комi­тету СРСР Калiнiним: “Цього року селяни пройшли добру школу. Для декого вона виявилась безжалiсною”.

Разом iз тим, згiдно з положеннями своєї Конституцiї, Ра­дянська Україна є незалежною суверенною державою. У дого­вiрних стосунках визнає її як таку навiть московський уряд – що не завадило йому звести її до рiвня васальної країни, повто­ривши таким чином московитське вiроломство XVII столiття. Як i в царськi часи, застосовано все, що тiльки можна застосу­вати, аби прикути Україну до Росiї. Українськi пiдприємства включено до всесоюзних трестiв – з центрами управлiння в Москвi. Донецький вугiльний басейн i Москву з’єднала залiз­нична магiстраль, а мiж Ленiнградом i Чорним морем побудо­вана суцiльна система водного сполучення.

Сьогоднi Москва каже те саме, що казала й у царську добу: “Ми не можемо жити без України. Це найродючiша частина Радянського Союзу. Вона годує нас. Бiльш того, ми залежимо вiд її вугiлля й залiза”.

Немає потреби зупинятися та з’ясовувати, чи можна в наш час виправдати народ, який знищує iнший народ, оскiльки по­требує його ресурсiв: адже, крiм загарбання, iснують iншi спо­соби доступу до мiнеральних багатств та зерна. Росiя має вели­чезнi резерви вугiлля й залiзної руди на Уралi та в Сибiру, i вже йде широкомасштабна розробка їх; а щодо забезпечення зерном, то досить навести один уривок iз промови Сталiна на XVII з’їздi комунiстичної партiї минулого року: “Перш за все, – сказав вiн, – ми повиннi пам’ятати, що колишнiй подiл наших регiонiв на виробничi та споживчi сьогоднi вже застарiв. Цього року споживчi регiони, такi як московський та горькiвський, дали державi близько 80 мiльйонiв пудiв зерна. Це, зрозумiло, не дрiб­ничка. В так званiй зонi споживання є близько 5 мiльйонiв гек­тарiв орної землi. Якщо цю землю очистити вiд бур’янiв, то можна буде одержати не менше сировинного зерна, нiж сьогоднi дає нижнє й середнє Поволжя. Залишається ще проблема бо­ротьби з посухою в Заволжi. Ми повиннi мати велику й стабiльну зернову базу на Волзi, здатну продукувати 200 мiльйонiв пудiв щорiчно. Це абсолютно необхiдно, зважаючи на розвиток мiст на Волзi, з одного боку, та можливих ускладнень у сферi мiжна­родних стосункiв, з iншого”.

Чи не боїться Москва, що прийде день, коли вона змушена буде вивести свою окупацiйну армiю з України, i чи не готуєть­ся вона жити далi як велика євразiйська держава?

Ця сталiнська осторога рунтується на загальновiдомих речах: Нiмеччина й Польща мають свої плани стосовно України й готовi будуть рушити на схiд ранiше, нiж Червона Армiя пiд­готується до походу на Європу для здiйснення омрiяної Свiто­вої революцiї.

У своїй “Майн кампф” Гiтлер недвозначно стверджує, що Нiмеччинi належить облишити Захiд i спрямувати свою ек­спансiю на схiд, у росiйськi землi. Вiдтодi як вiн прийшов до влади, всi його декларацiї та багато вчинкiв цiлком вiдповiдають цiй заявi. Один iз головних його помiчникiв Розенберг, сам балтiйський нiмець, вiдкрито виступає за приєднання України до Нiмеччини. Крiм того, надається пiдтримка генераловi Ско­ропадському, колишньому царському ад’ютанту та командува­чевi Імператорського корпусу росiйської армiї, чийого пращура Петро Великий настановив Гетьманом пiсля спроби Мазепи звiльнити Україну вiд росiйського панування; дещо подiбним чином генерала Скоропадського було 1918 року призначено Гетьманом – пiд протекцiєю нiмецької армiї, що вторглася в Україну; на це саме мiсце вiн сподiвається й тепер. Що вiдбува­лося далi, докладно описано в офiцiйному довiднику, пiдготов­леному пiд керiвництвом Мiнiстерства закордонних справ i виданому Державною Канцелярiєю.

Я вважаю, що будь-яка чисто нiмецька сфера впливу в Українi суперечить полiтичним i економiчним iнтересам Бри­танської спiвдружностi нацiй. Якщо я правильно розумiю укра­їнський нацiоналiзм, то вiн домагається демократичного режи­му i справжньої незалежностi, а не диктатури та опiкунства. Україна належить до Заходу й завжди прагнула бути з Заходом. Я гадаю, що нашi симпатiї мають бути вiдданi цьому прагненню. Пiвмiльйона українцiв Канади є британськими пiдданими, i 10 тисяч iз них добровiльно взяли участь у Свiтовiй вiйнi. Але з українською проблемою пов’язанi не тiльки нашi почуття, а й важливi британськi iнтереси. Україна з її Чорноморським узбе­режжям – це остання дiлянка магiстрального шляху з пiвночi на пiвдень Європи. Через її територiю пролягає також найко­ротший сухопутний шлях вiд Центральної Європи до Персiї та Індiї. Володiння Україною дало можливiсть царськiй Росiї покласти око на Балкани й морськi протоки, загрожувати Туреччинi, контролювати Кавказ i чинити тиск на Персiю.

Англiї немає потреби грати роль держави-змовника, що пiдтримує якiсь iредентистськi зусилля. Але становище в Укра­їнi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi. Я показав вище, що за остан­нiй час Україна не раз перетворювалась на осередок небезпеки; те саме тепер вiдбувається знову. Тому Велика Британiя повин­на бути належно iнформованою й мати напоготовi свою полi­тику, яка вiдповiдала б нашим iнтересам за будь-якого повороту подiй. Ми не повиннi бути заскоченi зненацька.

Було б лицемiрством заперечувати, що незалежнiсть Укра­їни так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому свiтi. Проблема надто довго iгнорувалася – просто тому, що розглядати її, а тим бiльш намагатися вирiшити – справа дуже клопiтна. Але ця проблема, що має глибокi й заплутанi iсторичнi коренi, сьогоднi набула безпрецедентної гостроти. Вольтер захоплювався наполегливiстю, з якою українцi змагаються за свободу, i зазначав, що, оточенi звiдусiль воро­гами, вони приреченi шукати собi Покровителя.

Допоки українцi не матимуть надiйної свободи, вони зрад­жуватимуть будь-яку державу, котра триматиме їх у покорi, та невпинно проливатимуть кров – свою i своїх завойовникiв. І допоки це становище триватиме, iншi народи почуватимуть спокусу скористатися ним. То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирiшення.

Українське питання

Д О Д А Т О К

Меморандум про правове становище України

Етнiчнi українськi землi становлять бiльш-менш суцiльну територiю, яка сьогоднi подiлена мiж СРСР, Польщею, Чехо­словаччиною та Румунiєю.

Правове становище українцiв на цих територiях чiтко ви­значене мiжнародними договорами та угодами, пiд багатьма з яких стоїть пiдпис також нашої країни, i цим визначається iнте­рес британцiв, незалежно вiд того факту, що в цiй частинi Європи склалася вкрай критична ситуацiя.

Нарис правового становища цих територiй подається нижче.

УКРАЇНЦІ В СРСР

Незалежнiсть України була проголошена її Парламентом – Центральною Радою – 22 сiчня 1918 року. Францiя першою визнала Україну й послала до неї свого представника пана Та­буї. Наступною стала Англiя (її представником був пан Пiктон Бае), а далi – Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя й Туреччина. Згодом Україну визнали Фiнляндiя, Естонiя, Лит­ва, Польща та Аргентина. Вiд Української держави були посланi дипломатичнi мiсiї до всiх європейських столиць. А ще 17 грудня 1917 року український уряд отримав документ, пiдписаний Ленiним i Троцьким: це було водночас i визнання України, i ультиматум. Зокрема, йшлося про наступне:

Беручи до уваги братерський зв’язок i єднiсть iнтересiв робiтничого класу та трудящих експлуатованих мас у боротьбi за соцiалiзм, виходячи з визнання цих принципiв численними рiшеннями органiв революцiйної демократiї Рад та особливо 1-го Всеросiйського з’їзду Рад, соцiалiстичний уряд Росiї, Рада Народних Комiсарiв, ще раз пiдтверджує право на самовизна­чення за всiма нацiями, котрi пригнiчувалися царизмом та вели­коруською буржуазiєю, включно до права цих нацiй вiдокреми­тися вiд Росiї.

Тому ми, Рада Народних Комiсарiв, визнаємо Народну Українську Республiку, її право повнiстю вiдокремитися вiд Росiї або вступити в договiр з Росiйською Республiкою на феде­ративних чи тому подiбних взаємовiдносинах мiж ними.

Все, що стосується нацiональних прав i нацiональної неза­лежностi українського народу, визнається нами, Радою Народ­них Комiсарiв, негайно без обмежень та безумовно”.

Датовано 4 грудня 1917 року i опублiковано в офiцiйному органi Тимчасового робiтничо-селянського уряду, №26 вiд 6 грудня 1917 р., та в документах Першої асамблеї Лiги нацiй в Женевi, №88/20.

З 3 сiчня 1918 року розпочалися обговорення, i в той же час у деяких районах продовжувалися бої; але повторне взяття Києва українською армiєю в березнi 1918 року i присутнiсть в Українi австрiйських i нiмецьких вiйськ спричинилися до того, що 12 червня 1918 року мiж Росiєю та Україною було укладене перемир’я i в Києвi вiдбулися переговори, на яких першим де­легатом вiд Москви був Крiстiан Раковський, а другим – Мануїльський. У вiрчому листi, пiдписаному Ленiним, Караха­ном та iншими, делегатам давалася чiтка вказiвка “зустрiтися з представниками українського уряду, щоб укласти мир мiж Росiйською Радянською Соцiалiстичною Федеративною Респуб­лiкою та українським урядом”. Це було ще одне пiдтверджен­ня того, що московський уряд визнає Україну як незалежну державу.

Необхiдно пiдкреслити також, що формально в будь-якому разi Українi, вiдповiдно до Радянської Конституцiї, дозволено вiддiлитись. В Конституцiї СРСР чiтко записано: “Кожна союз­на республiка зберiгає за собою право вiльного виходу з Союзу”.

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року з одного боку Польщею, а з iншого Росiєю вiд iменi бiлоруського та укра­їнського урядiв, включав статтi про взаємний захист їхнiх мен­шин, про що докладно подається нижче.

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ПОЛЬЩІ

Що стосується Польщi, то територiя Схiдної Галичини була включена до складу польської держави лише завдяки чiтким зобов’язанням, якi взяв на себе польський уряд i якi не були виконанi. Схiдна Галичина могла бути не включена до складу Польщi, коли б ця держава визнала тринадцятий пункт принципiв пре­зидента Вiльсона, за яким “створюється незалежна польська держава, до складу якої входять територiї, населенi беззапереч­но польським населенням”. Британська делегацiя на Паризькiй мирнiй конференцiї, гостро вiдчуваючи необхiднiсть гарантiї вiльного волевиявлен­ня цих сусiднiх народiв, висловила думку, що рано чи пiзно українцям повинна бути надана реальна можливiсть самови­значення. Обставини склалися так, що Схiдна Галичина опинилася пiд владою Польщi, а Союзники та асоцiйованi з ними держави були поставленi перед наявним фактом польської окупацiї. Незважаючи на енергiйнi протести британської делегацiї, Вища Рада 25 червня 1919 року дозволила полякам збройну окупацiю Схiдної Галичини, застерiгши, проте, право цього регiону на самовизначення. Пропозицiя Британiї про те, щоб союзники водночас при­значили Верховного комiсара як гаранта українських iнтересiв, була вiдхилена.

Ось текст рiшення Вищої Ради:

З метою гарантiї особистого та майнового захисту мирного населення Схiдної Галичини вiд небезпеки, якою йому загрожують бiльшовицькi банди, Вища Рада Союзникiв та асоцi­йованих iз ними держав вирiшила санкцiонувати оперативнi дiї вiйськових сил Польської республiки на територiї до рiки Збруч. Цей дозвiл нiяким чином не впливає на рiшення Вищої Ради, якi вона в майбутньому може ухвалити стосовно змiни полiтичного статусу Галичини”.

Це рiшення було передане українськiй делегацiї 11 липня 1919 року в такому виглядi:

Польському урядовi надається право установити цивiльний уряд у Схiднiй Галичинi пiсля укладення з Союзниками та асоцiйованими державами угоди, статтi якої, наскiльки це можливо, гарантують автономiю цiєї територiї, а також по­лiтичну, релiгiйну та особисту свободу її мешканцiв”.

В основi цiєї угоди лежить право на самовизначення, яке мешканцi Схiдної Галичини можуть застосувати як останнiй засiб у межах своєї полiтичної лояльностi; час, коли це право буде застосоване, визначатиметься Союзниками та асоцiйова­ними державами або ж органом, якому вони передадуть цi пов­новаження.

Париж, 11 липня 1919 року.

Закон, яким Польщi надавався мандат над Схiдною Галичи­ною всього на двадцять п’ять рокiв i в якому були передбаченi значнi масштаби самоврядування та застережено, що в кiнцi цього термiну Лiга Нацiй має розглянути все питання заново, був узгоджений на Паризькiй конференцiї 25 листопада 1919 року, але, з iнiцiативи Францiї, вiдкладений до 22 грудня 1919 року.

На конференцiї послiв 15 березня 1923 року в Парижi було ухвалено рiшення визнати схiдний кордон Польщi, за яким Схiдна Галичина пiдпорядковувалась польському урядовi – з деякими дуже чiтко визначеними обмеженнями й гарантiями.

Ось два вiдповiдних послiдовних i взаємно пов’язаних пункти, де викладенi умови, на яких це рiшення рунтувалось:

Оскiльки Польща визнає, що етнографiчне становище Схiдної частини Галичини потребує автономного режиму;”

Оскiльки Договiр, укладений мiж Головними Союзними державами та асоцiйованими з ними державами й Польщею 28 червня 1919 року, передбачає для всiх територiй, переданих пiд владу Польщi, спецiальнi гарантiї на користь меншин – расових, мовних та релiгiйних”.

Пiд цим рiшенням стоять пiдписи представникiв Вели­кої Британiї, Італiї, Францiї та Японiї, а також погоджу­вальний пiдпис п. Морiса Замойського вiд iменi польського уряду.

Таким чином, за наполегливою вимогою Лiги Нацiй, цей важливий мiжнародний договiр визначив нову область, визна­чально рунтуючись на подвiйних гарантiях – автономiї та на Договорi про меншини в Польщi 1919 року, положення якого вже ранiше були взятi пiд гарантiю Лiгою Нацiй. (Про Договiр про меншини докладно див. нижче.)

Умови, на яких Схiдна Галичина була передана пiд владу Польщi, чiтко окреслив п. Бонар Лоу, тодiшнiй прем’єр-мiнiстр Великої Британiї, коли 20 березня 1923 року в Палатi громад вiдповiдав на запит сера Джона Саймона стосовно подробиць рiшення, ухваленого на Зустрiчi послiв:

Умови такi, що Польща, яка окупувала цю країну протягом трьох чи чотирьох рокiв, тепер визнала, що етнографiчне ста­новище робить необхiдною автономiю цього регiону”.

Минув не один рiк з того часу, коли на конференцiї послiв було ухвалене це рiшення. Самоуправлiння у Схiднiй Галичинi дотепер немає. Польський уряд не зробив жодних зусиль, якi свiдчили б про шанування ним свого пiдпису пiд тим рiшенням, i не виконує зобов’язань, що були умовою згоди Союзникiв та асоцiйованих держав на включення Схiдної Галичини до скла­ду Польщi.

Позицiя англiйського уряду в цьому питаннi нещодавно була висловлена повторно. Сер Джон Саймон заявив 26 квiтня 1933 року: “Думка уряду Його Величностi щодо бажаностi автономного режиму у Схiднiй Галичинi була викладена в тiй заявi й залишається незмiнною”. (“Тiєю заявою” вiн назвав рi­шення, ухвалене на конференцiї послiв.)

Крiм сказаного вище стосовно автономiї Галичини, Польща пiдписала також Версальський договiр 28 червня 1919 року, де в Статтi 93 визнала доцiльним i погодилася включити до дого­вору з Союзниками та асоцiйованими країнами такi умови, якi цi держави вважатимуть необхiдними для захисту iнтересiв тих мешканцiв Польщi, що расово, мовно чи релiгiєю вiдрiзняються вiд бiльшостi населення. Як продовження цiєї статтi, окремий Договiр про меншини – пiд тiєю самою датою 28 червня 1919 року – був пiдписаний у Версалi Сполученими Штатами Аме­рики, Британською iмперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, та Польщею – з iншого. Цей Договiр забезпечував, чи мав забезпечити, спецiальний захист меншин узагалi. Вiдпо­вiднi його статтi мають такий вигляд:

Стаття 2. – “Польща зобов’язується забезпечити повний i всебiчний захист життя й свободи всiх жителiв Польщi, незалежно вiд походження, нацiональностi, мови, раси чи релiгiї”.

Всiм мешканцям Польщi надається право вiльно, в пуб­лiчному чи приватному порядку, практикувати будь­яку вiру, вiрування чи релiгiю, за умови що ця практика не буде несумiсною з громадським порядком чи суспiльною мо­раллю”.

Стаття 7. – “Всi польськi громадяни рiвнi перед законом i мають однаковi громадянськi та полiтичнi права, незалежно вiд раси, мови чи релiгiї”.

“Релiгiйнi та конфесiйнi вiдмiнностi не повиннi перешко­джати жодному польському громадяниновi в користуваннi своїми громадянськими чи полiтичними правами – наприклад, у доступi до державних посад, функцiй та винагород або в професiйнiй чи промисловiй дiяльностi”.

“Неприпустимi жоднi обмеження на вiльне користування будь-яким польським громадянином будь-якою мовою в при­ватних стосунках, торгiвлi, релiгiйних справах, у пресi та будь-яких публiкацiях, а також на громадських зiбраннях”.

“Незважаючи на будь-якi постанови польського уряду щодо офiцiйної мови, польським громадянам, якi не володiють поль­ською, мають бути наданi всi можливостi користування рiдною мовою, як усно, так i письмово, в судових процесах”.

Стаття 8. – “Ставлення до польських громадян, що належать до расових, релiгiйних або мовних меншин, та безпека їх, як юридична, так i фактична, мають бути такими самими, як i стосовно iнших польських громадян. Зокрема, вони повиннi мати однакове право на встановлення, управлiння й контроль влас­ними силами благодiйних, релiгiйних та соцiальних iнституцiй, шкiл та iнших освiтнiх закладiв, з правом вiльного використання в них рiдної мови та релiгiї”.

Стаття 9. – “В державнiй системи освiти, у тих мiстах i районах, де мешкає значна частина польських громадян з iншою, нiж польська, мовою, Польща має вжити належних заходiв для того, щоб навчання дiтей цих громадян у початкових школах провадилося їхньою рiдною мовою. Ця умова не є перешкодою для того, щоб польський уряд запровадив у згаданих школах обо­в’язкове вивчення польської мови”.

“У мiстах i районах, де значна частина польських громадян належить до расових, релiгiйних або мовних меншин, цим мен­шинам гарантується справедлива частка у використаннi та застосуваннi коштiв, якi можуть надходити вiд державних фондiв, мунiципального бюджету та iнших джерел на освiтнi, релiгiйнi чи благодiйнi цiлi”.

“Умови цiєї Статтi поширюються на нiмецькомовних польських громадян лише в тiй частинi Польщi, яка була нiмець­кою територiєю на 1 серпня 1914 року”.

Цей Договiр став темою багатьох звернень української меншини до Лiги Нацiй.

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року мiж уря­дом Польської республiки та урядом Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки “вiд свого iменi та з повноваженнями вiд уряду Бiлоруської Соцiалiстичної Респуб­лiки Рад i уряду Української Соцiалiстичної Республiки Рад”, також становить iнтерес, оскiльки в цьому Договорi також є статтi про захист меншин, але вiдрiзняється вiд попереднього Договору, оскiльки в Ризькому договорi умови є взаємними, а положення, що стосуються релiгiї – бiльш повними.

Ось його вiдповiднi статтi: Стаття VІІ (1). – „Польща надає особам росiйської, української та бiлоруської нацiональностi, що перебувають у Польщi, на основi рiвноправностi нацiональностей, всi тi права, що забезпе­чують вiльний розвиток культури, мови та вiдправи релiгiйних обрядiв. Взаємно Росiя та Україна забезпечують особам поль­ської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi, всi такi самi права.

Особи росiйської, української й бiлоруської нацiональностi в Польщi мають право, в межах внутрiшнього законодавства, культивувати свою рiдну мову, органiзовувати i пiдтри­мувати свої школи, розвивати свою культуру та утворювати з цiєю метою товариства й союзи. Цими ж правами, в межах внутрiшнього законодавства, будуть користуватися особи польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi”.

Стаття VІІ (2). – „Обидвi договiрнi сторони взаємно зобов’язу­ються нi прямо, нi опосередковано не втручатися в справи, що стосуються устрою та життя церкви й релiгiйних громад, що перебувають на територiї iншої Сторони”.

Стаття VІІ (3). – „Церкви й релiгiйнi громади, до яких нале­жать особи польської нацiональностi в Росiї, Українi й Бiлорусi, мають право, в межах внутрiшнього законодавства, самостiйно влаштовувати своє внутрiшнє життя.

Згаданi вище церкви й релiгiйнi громади мають право, в ме­жах внутрiшнього законодавства, користуватися й набувати рухоме й нерухоме майно, необхiдне для вiдправлення релiгiйних обрядiв, а також утримання духiвництва та церковних установ.

На тих же засадах вони мають право користуватися хра­мами i установами, необхiдними для виконання релiгiйних обря­дiв. Цими ж правами користуються особи росiйської, української та бiлоруської нацiональностi в Польщi”.

На засiданнi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року польський мiнiстр закордонних справ пан Бек сказав: “Поки не стане чинною загальна i єдина система захисту меншин, мiй уряд вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiт­ництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин”.

Наступного дня сер Джон Саймон, мiнiстр закордонних справ Великої Британiї, висловив протест проти цiєї заяви, зазначивши, що жодна держава, очевидно, не може в одно­сторонньому порядку звiльнити себе вiд зобов’язань щодо мен­шин. До цiєї декларацiї приєднались п. Барту вiд Францiї та барон Алоїзi вiд Італiї.

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

Що стосується Чехословаччини, то в Мирному договорi мiж Союзниками та асоцiйованими з ними державами i Авст­рiєю, пiдписаному 10 вересня 1919 року в Сен-Жермен-ан-Ле, є Стаття 57, подiбна до Статтi 93 Версальського договору; в нiй Чехословаччина погоджується укласти Договiр про мен­шини з Головними Союзниками та асоцiйованими країнами. Як продовження цiєї статтi, того самого числа, 10 вересня 1919 року, в Сен-Жермен-де-Ле було пiдписано Договiр про мен­шини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, i Чехословаччиною, з iншого. Вiдповiднi статтi, що стосуються українцiв, мають такий вигляд:

Стаття 10. – “Чехословаччина зобов’язується конститую­вати рутенську територiю на пiвднi Карпат у межах, визначених Головними Союзниками та асоцiйованими державами, як автономну одиницю в складi Чехословацької держави та надати їй якнайповнiше самоврядування, сумiсне з цiлiснiстю Чехословацької держави”.

Стаття 11. – “Рутенська територiя на пiвднi Карпат матиме свiй нацiональний Парламент. Цей Парламент матиме законодавчi повноваження в усiх мовних, навчальних та релiгiйних питаннях, у справах мiсцевого управлiння та в iнших питаннях, якi будуть вiдноситися до його компетенцiї законами Чехословацької держави. Губернатор рутенської територiї призначається Президентом Чехословацької Республiки й пiдпорядковується рутенському Парламентовi”.

Стаття 12. – “Чехословаччина погоджується з тим, що дер­жавнi службовцi на рутенськiй територiї вибиратимуться, на­скiльки це можливо, з мешканцiв цiєї територiї”.

Стаття 13. – “Чехословаччина гарантує рутенськiй тери­торiї справедливе представництво в законодавчому зiбраннi Чехословацької Республiки, до якого рутенцi посилатимуть депутатiв, обраних вiдповiдно до конституцiї Чехословацької Республiки. Цi депутати, однак, не матимуть права голосувати в Чехословацькому Парламентi з приводу тих питань, вирiшен­ня яких передано рутенському Парламенту”.

Зовсiм недавно, 3 травня 1934 року в Кошiце п. Бенеш виго­лосив важливу промову, в якiй зупинився на проблемi автоно­мiї Пiдкарпатської Русi. Серед його зауважень було й таке:

“Уряд Чехословаччини нiколи не забував своїх зобов’язань i нiколи їх не забуде. Чехословаччина буде пiдтримувати Авто­номiю чесно й не зволiкаючи, як вона зобов’язалася це робити i як це вiдображено в Конституцiї Республiки. Вже на загальних виборах до Празького парламенту, якi вiдбудуться в наступ­ному роцi, деякi закони, що стосуються встановлення Автоно­мiї, будуть винесенi на голосування, а пiсля наступних виборiв окремi закони й положення будуть упровадженi в життя. Як швидко рухатимуться справи в цьому напрямку, визначатимуть мешканцi самої Пiдкарпатської Русi. Це залежить не тiльки вiд уряду та вiд Праги, але й вiд того, наскiльки одностайно дiятиме Пiдкарпатська Русь у конкретному питаннi i як зумi­ють її рiзнi елементи полiтично пiдготуватись до цього. Із вхо­дженням до Чехословаччини на автономних правах територiя Пiдкарпатської Русi, вперше в iсторiї її народу, стає адмiнiстра­тивною нацiонально незалежною одиницею. Для мешканцiв Пiдкарпатської Русi це величезна революцiя, бо до самої Свiтової вiйни вони не мали нiяких полiтичних i культурних прав узагалi”.

(“Прейгер Пресс”, 4 травня 1934 р.)

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В РУМУНІЇ

Що стосується українцiв у Румунiї, то вони захищенi Дого­вором про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю, Японiєю та Руму­нiєю, який був пiдписаний у Парижi 9 грудня 1919 року i в якому викладено звичайнi положення про захист расових, релiгiйних та мовних меншин.

Цi фрагменти показують ту юридичну основу, на якiй вiд­стоює свої права український народ у чотирьох рiзних держа­вах. Очевидно, надто мало зусиль робиться для того, щоб утвер­дити справедливiсть по вiдношенню до українцiв; i неважко здогадатися, що подальше нехтування цим питанням може втягнути в конфлiкт усю Європу.

Українське питання

Україна: найбiльша проблема Європи

Виклад доповiдi, виголошеної у Близько- i Середньо­схiдному Товариствi 1 лютого [1939 р.], з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста. Додано деякi iсторичнi та iншi примiтки 1.

ПРОТЯГОМ останнiх кiлькох мiсяцiв Україна – зовсiм невiдома Заходовi країна – опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнан­ня є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом на­лежить до родини європейських нацiй. Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.

Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання. Територiєю Україна в три-чотири рази пере­важає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Мос­ква захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними. Вiдтодi ж таки європейським на­родам – крiм тих, що зважились на заморську експансiю, – доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл. Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональ­ностями, займає територiю близько дев’яти мiльйонiв квад­ратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.

З усiх країн, пiдлеглих Радянському Союзовi, Україна найбiльша й найважливiша. Розташована мiж двома вели­кими системами гiр – Кавказом i Карпатами – на сходi вона межує з Азiєю, на заходi втискається в Центральну Европу, а на пiвднi, з чорноморських берегiв, має доступ до Середзем­номорського басейну. Перед вiйною вона була роздiлена мiж двома державами, Росiєю та Австро-Угорщиною, i пiсля вiй­ни розчетвертована мiж Росiєю, Польщею, Румунiєю та Чехословаччиною.

З огляду на унiкальне географiчне положення України, ма­ємо всi пiдстави вважати, що в наш час, коли стiльки народiв хочуть не просто утриматися на своїх посiлостях, але й пошири­ти їх, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути понево­лювачiв i об’єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу неодмiнно викличе справжню панiку.

Якщо ж Українi в цьому пощастить, то на сходi Європи з’я­виться держава, за територiєю й населенням друга пiсля Росiї. Такого масштабу подiя, найвiрогiднiше, викликала б одночаснi й важливi змiни всюди. Вона вплинула б, i чи не вирiшальним чином, на долю бiльшовизму в Радянському Союзi, а можливо, й нацiонал-соцiалiзму в Нiмеччинi. Вона також вирiшила б майбутнє Польщi, Румунiї та сусiднiх земель i вiдкрила б новi грандiознi проблеми перед Британською iмперiєю.

Якими є надiї на успiх України? Перш нiж вiдповiсти на це питання, хочу зауважити, що сам я не належу до друзiв України. Я зацiкавлений цiєю боротьбою лише як дослiдник Схiдної Європи.

Бiльшiсть росiян завжди виявляли – i сьогоднi ще вияв­ляють – дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: “Немає й нiколи не було нiякої української нацiї”, – твердять вони в заслiпленнi. Таке запевнення було офiцiйно прого­лошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна – це тiльки частина Польщi. За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.

Оскiльки є багато чого сказати про сучаснi подiї, менi не слiд довго зупинятися над давноминулим. Але тому, що ще й тепер росiяни i декотрi, хоч i меншою мiрою, поляки твердять, що український нацiоналiзм не має глибокого корiння, коротке звернення до iсторiї необхiдне для розумiння сучасних подiй.

Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них – вiд дев’ятого до три­надцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi. Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв’язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю – тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони присвоїли собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно. Проте їхнiй-таки видатний iсторик Клю­чевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiд­рiзнялися.

Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й напа­дами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням. Цi­каво пригадати, що в той час i литовцi, й поляки однаково боя­лися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що Україна як дер­жава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української нацiї мусили полонiзуватись, а українське селян­ство було закрiпачене польською шляхтою та євреями.

І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони „бродниками”), з’єдна­лися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi. Систему правлiння в тiй державi можна, ма­буть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали геть­маном i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.

Козацька держава була фактично продовженням – у своє­рiднiй формi – незалежностi українського народу. Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi. Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: “Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава”.

Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi. Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польсь­кому королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: „Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є при­чиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли про­минає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань”.

Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджува­лись на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.

Часто ряди козакiв поповнювали українськi селяни, що втiкали вiд польських панiв, а також чоловiки iнших нацiй, за­коханi в вiльне бойове життя. З цiєї войовничої, заповзятливої й кмiтливої людностi формувався кiстяк української нацiї. Українська проблема, отже, має бiологiчну й расову природу, i жоднi заходи, якi не враховують цього факту, не сприятимуть її розв’язанню. Козаки завжди захищали українське селянство. Безстороннi науковцi погоджуються, що затиснутi мiж поль­ськими землевласниками та євреями, що служили їм агентами, а нерiдко й управителями, селяни були доведенi до крайнiх злиднiв i зневаженi. Навiть єврейськi iсторики з похвальною об’єктивнiстю визнають, що євреї в тi часи були всемогутнi. Вони управляли панськими економiями, монополiзували цiлi мiста i тримали контроль у своїх руках не тiльки над податками, але й над доходами православної церкви, стягали плату за хре­щення й похорони, часто в ролi чиновникiв вели судочинство. Один єврей, що жив у тi часи, якийсь Мозес Гановер, згадуючи, як козаки часто вiдбирали у євреїв золотi та срiбнi скарби, вiд­значав, що то була лише розплата за їхнi грiхи.

1648 року прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прiзвище було Хмель, мобiлiзував усi козацькi сили й скинув подвiйну тиранiю. Україна стала вiльною й неза­лежною, а Хмеля почали порiвнювати з Кромвелем, з яким вiн справдi мав листування. Не маючи достатнiх сил, щоб воювати водночас iз поляками, москвинами й татарами, Україна уклала союз iз Москвою на рiвних правах, але Москва вiроломно ввела переважнi сили в Україну, яку врештi-решт анексувала. Де­в’ятьма роками пiзнiше, знесилена вiйнами й конфлiктом iз Польщею i неспроможна впокорити козакiв, якi не переставали бунтуватись, Москва дiйшла з Польщею згоди й подiлила з нею Україну. Та ще цiле столiття по тому козаки часто вчиняли вiд­чайдушнi бунти.

При кожнiй такiй нагодi Москва великими групами заси­лала їх до iнших частин iмперiї (ця сама система винищення практикується тепер Совєтами), зокрема багато козакiв було вивезено копати канали в отруйних багнах бiля Петербургу, де вони й гинули масами.

Як тiльки Москва закрiпила владу над Україною, вона змi­нила свою назву з “Московiї” на „Росiю”. Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто пiддатися зросiйщенню й спольщенню. Але в народi, помiж селянством, український нацiоналiзм продов­жував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полi­тичним. Спочатку той нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi по­ступки, вiн поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.

До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва, плiдно користувався латинськими дже­релами. Фактично Московiя була ученицею України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла. Але вiд моменту анексiї України i змiни своєї назви на „Росiя” вона навмисне намагалася вiд­сунути Україну на заднiй план i гальмувала її розвиток. Заборо­нено було вживання української мови в школах i в наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiс­нити й лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi знаходить своє втiлення. Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си­ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi. Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру. Якщо української нацiї не iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення мали провадитися з такою послi­довнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська енциклопедiя не могла не визнати, що „нацiональне самовиявлення, хоч i важко визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi”.

Росiйськi володарi, протилежно тому, що вони говорили чужинцям, таїли в душi побоювання. Про це свiдчить цитата з брошури, написаної в 1907 роцi генералом Залесським, го­ловою казанської фiлiї „Союзу росiйського народу”, що дiстав зневажливу назву „Чорна сотня”: „Вже тисячу лiт росiйський народ збирає безлiч земель, заселених рiзними народностями. Бiльшiсть iз них залишаються ворожими, в глибинi свого серця мрiють про вiдродження незалежностi й часом справдi бунтуються. Якщо б якась зла доля спiткала Росiю, цi чужi народи повстануть i прагнутимуть повалити трон i Росiйську державу”.

Умови життя українцiв у Росiї були значно гiршi, нiж у Галичинi. Пiд час подiлiв Польщi – вiд 1772 до 1795 року – Україна також була подiлена: Галичина вiдiйшла до Австрiї. Там українцям дозволено було мати свої власнi школи, свою лiтературу i навiть своїх професорiв у Львiвському унiверситетi. Лiберальне ставлення Австрiї до українцiв не подобалося Росiї, i тертя на цьому грунтi стало однiєю з вагомих причин Свiтової вiйни.

У 1914 роцi та сама зла доля, якої боявся генерал Залес­ський, таки знайшла Росiю. Це була Європейська вiйна, внаслi­док якої Україна в 1918 роцi стала незалежною державою. В мене замало часу, щоб розповiдати про цей складний перiод. По допомогу проти нападу бiльшовикiв український уряд звер­нувся до Центральних держав. Те запрошення цiлком вiдповi­дало намiрам Нiмеччини i Австро-Угорщини. Гостро потребу­ючи збiжжя, вони негайно ввели вiйська в Україну й заходи­лися стягати провiант iз усiєю брутальнiстю, яку їм диктувала безвихiдь. Українське керiвництво, що спробувало захищати селян i вiдмовилося сприяти тiй конфiскацiї, було розiгнане. Головне командування нiмецької армiї призначило гетьманом України генерала Скоропадського, командувача корпусом росiйського вiйська, що мав українське походження.

Нiмцi, якi його пiдтримували, наштовхнулись на впертий спротив з боку селян, i багато з них було вбито. Коли пiд уда­рами союзникiв нiмецький фронт на Заходi розвалився, нiмцi вiдiйшли з України, а Скоропадський, перебраний у форму нi­мецького офiцера, втiк до Нiмеччини, де й живе по сьогоднiш­нiй день. Українська Директорiя на чолi з Петлюрою, атакована з усiх бокiв бiлими й червоними, не втрималася довго, i в Укра­їнi встановився совєтський режим.

Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визна­ли незалежнiсть України. Але зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу. У своїх роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi мос­ковити, мають пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i зробили соцiалiзм до­ступним для всього людства. “Але, – додавав Ленiн, – ми не симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних стосункiв.”

В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в Радянському Союзi. Це помилка. В радянсь­кiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку. Багато спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi обставини виправдовують тривогу радян­ської влади. Перед початком i пiсля Свiтової вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом. В 1933 роцi, повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) допо­вiдав i писав статтi у щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже сильний нацiоналiстич­ний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радян­ськiй Українi i був добре знайомий з українськими лiдерами.

На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не за­перечують iснування української нацiї. Ленiн писав: „Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть самовизначення я пропоную цiлком точне поняття – право на вiльне вiдокремлення”. Те право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це могло б ста­тися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепа­ратизм, безслiдно зникає.

Багато українських комунiстiв щиро вiрили, що українська автономiя буде пiдтримуватись i що українська партiя, укра­їнська економiчна органiзацiя й українська Червона Армiя бу­дуть iснувати незалежно вiд Москви. Цi iлюзiї скоро вивiтри­лись. За Конституцiєю 1924 року, яка заклала основи того, що тепер називається СРСР, Україна була цiлком позбавлена автономiї, i вся полiтична, вiйськова та економiчна влада була централiзована в Москвi. Тiльки управлiння власними куль­турними справами було залишене Українi. Справжню причину такої ситуацiї розкриває провiдний бiльшовицький теоретик Попов: „Бiльшовики не повиннi залишатися поза українським нацiональним розвитком, з яким ототожнюються маси, iнакше вiн пiде своїм власним, небезпечним для нас шляхом. Щоб наблизитися до мас, ми мусимо вчити українську мову”.

За цiєю порадою, українська мова була проголошена офi­цiйною. В порiвняннi з заборонами царських часiв це був вели­кий поступ. Безпартiйнi, що головним чином гуртувалися бiля Академiї наук, а також i комунiсти, жадiбно вхопилися за цю можливiсть; почався розквiт лiтературної й культурної дiяль­ностi. Безсумнiвно, це було патрiотичне вiдродження.

В 1925–26 рр. пiд проводом Шумського, Максимовича i вiдомого письменника Хвильового з’явилася в українськiй партiї опозицiя, яка домагалася розробки нацiональної кому­нiстичної програми. З такого приводу Київський Централь­ний Комiтет партiї визнав за необхiдне повiдомити Виконав­чий комiтет Третього Інтернацiоналу в Москвi, що iснування цих опозицiйних груп свiдчить про антисовєтську роботу як у мiстах, так i по селах, i що в Українi розростається шо­вiнiзм.

В роцi 1929 ГПУ викрило широко розгалужену революцiй­ну органiзацiю пiд назвою Спiлка Визволення України. Сорок п’ять її лiдерiв було на довгi роки ув’язнено i багато обвину­вачених у спiлцi з ними розстрiляно. Двома роками пiзнiше (1931 р.) була викрита iнша революцiйна органiзацiя пiд назвою Нацiональний Центр. В тому самому роцi почалася насильницька колективiзацiя села.

Тут треба пояснити, що нацiональний рух не обмежувався лише колами iнтелiгенцiї. Серед iнтелiгенцiї було багато агро­номiв, якi мали постiйнi стосунки з селянами. В жоднiй частинi Радянського Союзу спротив колективiзацiї не був такий упер­тий i сильний, як в Українi. Причиною було те, що за царату, на вiдмiну вiд бiльшостi росiйського селянства, українськi селя­ни не знали сiльської комуни (общини) i вели переважно кожен власне iндивiдуальне господарство. Усiма засобами, що лиша­лися в їх розпорядженнi, вони боролися за свiй український спосiб життя, i врештi п’ять мiльйонiв селян загинули вiд голоду та з iнших причин. На Заходi майже не знають про цю велику трагедiю.

В тих голодних 1932–1933 роках знову було викрито рево­люцiйне пiдпiлля: 1932 року це виявилась вiйськова органi­зацiя, в якiй брали участь командири Червоної Армiї, а 1933 року були заарештованi ще 4000 осiб; один за одним вiдомi українцi оголошувались винними в тяжкому злочинi – нацiо­нальному патрiотизмi – i зникали без слiду.

В 1933 Скрипник, старий бiльшовик i приятель Ленiна, який займав кiлька високих посад, у тому числi пост заступника голови Ради Народних Комiсарiв в Українi, був звинувачений у змовi з намiром стати на чолi незалежної України; коли його викликали до Москви звiтувати про свою дiяльнiсть, вiн наклав на себе руки.

Постишев, росiянин, був присланий з пiвночi для приду­шення бунту. Прибув вiн разом iз багатьма iншими росiянами та великою силою росiйського вiйська. Нацiоналiстiв знахо­дили скрiзь по Українi, в усiх прошарках населення. Близько половини компартiї України було “вичищено” разом iз сотнями урядовцiв.

Багато українських комунiстiв, яких було помилувано, дя­кували Постишеву за його добру працю, а вiн, вiрячи в щирiсть тих похвал, був дуже задоволений собою. В той самий час Любченко, новий голова Ради Народних Комiсарiв України, з гордiстю заявляє, що пiд могутнiм проводом партiї український нацiоналiзм докорiнно знищено. А проте вже за рiк клопiт по­чався знову, в багатьох районах сталися заворушення. Незаба­ром Любченко був змушений констатувати, що „український нацiоналiзм знову наступає суцiльними лавами”, а сам Пости­шев нарiкав, що дуже важко узгодити бiльшовизм iз нацiоналiз­мом; вiн визнав, що, зрештою, нацiоналiзм завжди перемагає. Пiсля тих слiв його викликали до Москви, i вiн теж навiки про­пав десь на далекiй пiвночi.

І ось у сiчнi 1937 року в Україну, разом iз великою групою iнспекторiв та чекiстiв, надсилають Лазаря Кагановича, дiвиря Сталiна. Вiн виявляє, що серед українських комунiстiв залиши­лося ще багато нацiоналiстiв, якi тiльки вдають iз себе комунiс­тiв. Невдовзi було розкрито нове пiдпiлля. Цього разу головним злочинцем виявився сам Любченко, голова Ради Народних Комiсарiв. Був час, коли вiн був непримиренно ворожий до українських нацiоналiстiв i навiть виступав прокурором на су­довому процесi над ним самим заарештованими сорока п’ятьма провiдними людьми. І раптом вiн заявляє протест проти вве­дення росiйської мови в початковi народнi школи, на тiй пiд­ставi що це утруднює вивчення дiтьми рiдної української мови. Росiйська мова, вважав вiн, може стати предметом навчання набагато пiзнiше – як чужоземна мова. На конференцiї компар­тiї вiн нарiкав, що чужi елементи – мав на увазi росiйськi еле­менти – саботують українiзацiю, яку, на його думку, треба проводити на повну силу.

Тодi Москва прислала нового представника в Україну, досвiдченого чекiста Ізраеля Леплевського. Знову було вияв­лено, що українськi нацiоналiсти займають чiльнi посади у всiх пiдприємствах та закладах, в Академiї наук, у технiчних органi­зацiях i в кооперативних товариствах. Тепер уже Любченко обрав самогубство замiсть суду. Його наступник, молодий комунiст Бондаренко, був настiльки нерозумний, що прийняв запрошення до Москви, i з того часу не було про нього чутки.

Якийсь час українська Рада Народних Комiсарiв була без голови. Згодом на цю посаду був приназначений добре знаний росiйський чекiст Коротченков, а iнший, не менш вiдомий ро­сiйський чекiст Хрущов, став секретарем компартiї України. Приблизно в той самий час був заарештований i зник старий бiльшовик i приятель Ленiна Петровський, який вiд початку був президентом Української Радянської Соцiалiстичної Республiки. Пропадали й iншi не менш вiдомi комунiсти. Останнiм часом усiх українських нацiоналiстiв називають троцькiстами i наймитами фашистських держав. 2

Таким чином, в Українi протягом семи останнiх рокiв змови повторюються дуже часто, нерiдко спалахують заворушення. Цi прояви носять не просто антирадянський характер, вони завжди мають i подальшу мету – створення української неза­лежної держави.

Радянська Україна за територiєю дорiвнює Нiмеччинi (перед об’єднанням останньої з Австрiєю). Часом кажуть, що без України Росiя не прогодує себе. Це не так. Сучасних зборiв зерна в Українi ледве досить, щоб прогодувати народ України, i коли – як це й тепер робиться – велику частину забирає дер­жава, то багато українцiв мусять голодувати. Правдою є те, що радянська Росiя не меншою мiрою, нiж царська, залежить вiд українського вугiлля, чавуну та iнших сировинних ресурсiв – хоча багато їх знаходиться в iнших мiсцях Росiйської iмперiї. Якщо б Росiя втратила Україну, то довелось би тi власнi ресурси розробляти, а маючи Україну за свою колонiю, Росiя може собi дозволити занедбати їх.

Росiйський уряд навiть не прикидається милосердним до своїх опонентiв. Вiд Польщi ж можна було б сподiватися чогось iншого. А проте стосунки мiж поляками й українцями поганi вкрай. В 1918 роцi українцi проголосили у Схiднiй Галичинi незалежну державу, яку бажали приєднати до Ве­ликої України з столицею в Києвi. Пiсля завзятих боїв цей український уряд у Галичинi був повалений поляками, а пiз­нiше, пiсля вiйни з бiльшовиками, вони вiдiбрали ще двi українськi провiнцiї – Волинь i Полiсся. Пiлсудський уже мрiяв про вiдродження колишньої польської iмперiї у ви­глядi федерацiї Польщi, Литви та України. Альянти, опинив­шись перед доконаним фактом, прийняли його, головним чином на догоду Францiї, яка мала iлюзiю, що велика Поль­ща – значить сильна Польща. Свою згоду Антанта дала за умови, що Польща надасть автономiю українцям Галичини. Польський уряд погодився на цю вимогу i, щобiльш, пiд­писав договiр про захист меншин. Не раз парламентськими та iншими заходами українцi намагалися змусити полякiв дотриматись того слова, але й досi безуспiшно. Тепер у поль­ськiй Українi точиться перманентна революцiя.

Українцi нарiкають на свiдоме заниження кiлькостi їхнього населення, якого вони нараховують шiсть мiльйонiв, а щоб те заниження було ефективнiшим, великiй частинi нав’язується назва “русини”. Нарiкають на вiдсутнiсть українського унiвер­ситету у Львовi, бо українцям вiдводять лиш малий вiдсоток мiсць у польських унiверситетах, а пiсля навчання вони не зна­ходять собi роботи крiм бiзнесу та дрiбної торгiвлi. Нарiкають, що число шкiл, в яких українська мова вивчається нарiвнi з польською, поступово зменшується. Нарiкають, що маєтки на українськiй територiї перерозподiлюються й роздаються поля­кам, а не українцям, тобто що поляки систематично коло­нiзують Захiдну Україну.

Нарiкають, що їхня преса пiдлягає суворiй цензурi i що орга­нiзацiї, зайнятi лише розвитком спорту, нерiдко закривають. Нарiкають на сваволю мiсцевих урядовцiв i на вiдсутнiсть спра­ведливостi щодо українцiв – все це добре вiдоме польському населенню й посилює його зневагу до українцiв. Нарiкають, що тисячi українцiв перебувають у в’язницях i таборах, i що арештованих довго тримають по тюрмах без звинувачення, а тим часом полiцiя вишукує докази їхньої провини. Нарiкають, що провини, за якi тяжко карають українцiв, полякам обхо­дяться легко.

Не треба думати, що українцi тiльки й знають, що бунтува­тись. Вони намагаються будувати своє власне життя i створю­ють органiзацiї з гарним управлiнням для пiдтримки самоосвi­ти, сiльського господарства та кооперативних пiдприємств. Так, певна кiлькiсть українцiв застосовує терор. З iншого боку, ме­тоди урядового переслiдування й так званого “втихомирення” теж носять терористичний характер. Істина полягає в тому, що зiткнулися двi гордi i впертi волi, i тепер мiж ними виникло таке напруження, що неможливо досягти згоди нi в чому.

Українцi сповненi рiшучостi здобути волю. Поляки не квап­ляться дати її їм. Вони переконанi, що повиннi володiти Гали­чиною, Волинню й Полiссям, якi складають одну третину їхньої територiї, щоб захистити себе вiд Радянської Росiї. Вони не можуть уявити собi, що найкращою формою захисту є вдово­лена Галичина.

Пiд Румунiєю – в Бесарабiї, яка перед тим була росiйською провiнцiєю, i на Буковинi, яка ранiше належала Австрiї, – живе близько одного мiльйона українцiв. Тут також Союзники, поставленi перед доконаними фактами, прийняли їх. В Румунiї з українцями поводяться так само погано, як i скрiзь, а пiд деяким оглядом то й гiрше, бо їх навiть не вважають вартими серйозної уваги. У правах, наданих iншим нацiональним меншинам, їм вiдмовлено. Наскiльки недолугий режим, якому вони пiдлягають, можна судити з того, що їхня преса не просто пiддана суворiй цензурi, а ще й змушена друкувати матерiали, що їх постачає уряд для власного звеличення.

Нарештi ми приходимо до четвертої, найменшої частини українських земель, яка пiсля вiйни перейшла вiд Угорщини до Чехословаччини. Захованим у схилах Карпат, вiддаленим вiд битих шляхiв Европи, лежить цей невеликий район, якихось 12 тис. кв. км. площею, заселений переважно українцями, або русинами, як їх тут називають. Вiками вiн належав угорцям. Люди – по бiльшостi селяни, злиденно бiднi. Нiхто нiколи як слiд не знав про них, занедбаних i непомiтних. Мабуть нiхто й не пiдозрював, що у них теж є нацiональнi прагнення. Але серед них з’явилася деяка кiлькiсть iнтелектуалiв, i в кiнцi вiйни, хоч мiж ними було немало непорозумiнь, з’ясувалося, що вони хочуть автономiї або злуки з Українською республiкою пiд проводом Петлюри. Чехи вмiло використали ситуацiю на свою користь i окупували територiю, посилаючись на договiр, укладений Масариком у Фiладельфiї 1918 року з групою емiгрантiв iз Карпатської України, якi погодилися на включення її до Чехословацької держави на умовах повної автономiї. Мирна Конференцiя прийняла й це як доконаний факт, але з тим застереженням, що територiя має бути автоном­ною одиницею з наданням їй найповнiшого самоврядування, сумiсного з цiлiснiстю Чехословацької держави. Чехи не виконали того зобов’язання. Вони забезпечили цей регiон переважно своїми урядовцями, завели свою мову як офiцiйну i вiдвели українцям значно менше шкiл, нiж своєму народовi. Чехи заохочували бiлих росiян, тобто росiян старого режиму, поширювати тут свою лiтературу й мову i робити все можливе, щоб переконати українцiв, що вони – росiяни або належать до особливої карпато-русинської нацiональностi. Та все ж 1919 року Чехословацька Академiя наук проголосила, що край цей – український i що його мова повинна бути i фактично є україн­ська. Врештi-решт, як ми знаємо, Чехословаччина пiдписала пакт iз Радянським Союзом.

Свою вiдмову надати самоврядування українцям Чехосло­ваччина пояснила тим, що це, мовляв, вiдсталий народ; але треба зазначити, що вона не виявила аж нiякої зацiкавленостi в тому, щоб допомогти його поступовi. В 1934 роцi д-р Бенеш сказав про Карпатську Україну: „Ця частина Чехословацької республiки належить i завжди буде належати нам”. 3

Подiлена помiж чотирма державами Україна цiкавить дуже багатьох; українська проблема велика i складна, але в плетивi перехресних тенденцiй можна розпiзнати її справжню природу. Українцi – сiльський народ. Саме з цiєї причини їх завжди при­нижували. Цiлi столiття вони були пiд владою росiян, полякiв i євреїв. Їхнi мiста й промисловiсть майже повнiстю належали цим народам. В якiй шанi серед сусiдiв були самi українцi та їхня праця, свiдчить той факт, що єврейськi батьки радили своїм синам нiколи не ставати трудiвниками на рiллi.

На жаль, Україна не була єдиною країною, де на землеробiв дивилися зверхньо. Але я сподiваюся, що ця погорда мiста до сiльської культури минається. Сьогоднi селяни всiх країн дома­гаються поцiнування й поваги до себе. Тому цiлком природно, що в наш час українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати поколiння енергiйних мо­лодих провiдникiв. Коли ранiше я зупинявся на вiйськових якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi бойовi традицiї. І я хотiв би додати, що хоч цi люди не позбавленi багатьох вад, та є у них i всi добрi властивостi селянського народу, i немало великих талантiв, включно з науковими, мистецькими, музичними – та насправ­дi всiма корисними здiбностями.

Ви сподiваєтесь почути вiд мене дещо про ставлення iнших народiв до України. Україна має всi тi сировиннi ресурси, яких потребує Нiмеччина. Безперечно, майбутнє Нiмеччини буде тiсно пов’язане з пiвденно-схiдною Європою. В минулому Нi­меччина i Австрiя мали сильнi економiчнi й культурнi зв’язки з тим регiоном. Нiмцi навiть твердять, що домiнували там. А коли нiмцi говорять про пiвденно-схiдну Європу, то мають на думцi Україну. Але поки що iншi держави не мають доступу до цiєї територiї нi економiчно, анi культурно. Ось чому Нiмеч­чина так глибоко зацiкавлена українським нацiональним рухом.

Важко уявити, як Україна могла б визволитися з-пiд совєт­ського панування без допомоги ззовнi. Хоч я й певний того, що велика бiльшiсть населення вiтала б таку допомогу, при­наймнi тимчасово, та я так само певний, що їхнi провiдники не бажають замiни одного завойовника iншим – вони хочуть незалежної України. Звичайно, вони не вiдкинуть з легкої руки допомогу, хоч би звiдки вона прийшла. Питання в тому, на яких умовах така допомога була б реальною.

Вiдколи Гiтлер при владi, вiн не сказав нiчого важливого про Україну, а що сказав перед тим, те було не зовсiм ясним, бо хоча в „Майн Кампф” вiн i кинув зауваження (без сумнiву, маючи на увазi Росiю): „Ми спрямовуємо очi нашого народу в бiк схiдних земель”, але трохи далi вiн повчає той самий нiмець­кий народ: „Вбачати своє майбутнє не в п’янких походах i за­воюваннях на кшталт Олександрових, а в солiднiй працi нiмець­кого плуга”.

Нiмеччина не могла забути свого не дуже-то приємного до­свiду в Українi 1918 року. Якщо б тепер економiчна перспек­тива мала бути цiною допомоги, то, можливо, Україна й погоди­лась би її заплатити. На сьогоднi Нiмеччина – єдина потужна держава, яка цiкавиться тим районом. Демократичнi держави перебирають i дуже обережно вибирають тих, кого надiляють своєю симпатiєю, i не завжди вона дiстається тим, хто її найбiль­ше потребує.

Польща також хотiла б бачити Україну вiддiленою вiд Ра­дянського Союзу, але не нiмецькими зусиллями. Україна – її сусiдка в межу, i тому вона вважає, що географiчно, iсторично й економiчно їй однiй належить право цiкавитися майбутнiм України. Вона також бачить, що нiмецька iнтервенцiя в тому районi загрожувала б i її, Польщi, iснуванню та призвела б до втрати Галичини, Волинi й Полiсся.

Хоч як би там було, вирiшальну роль у проблемi грає реаль­на нiмецька сила, наполегливiсть нiмецьких iнтересiв i вiра нiмцiв у те, що тiльки вони можуть подати ту зовнiшню допо­могу, яка уможливила б українцям визволення з-пiд Радянсь­кого Союзу.

З цих мiркувань вiдразу постає питання: якою має бути позицiя Великої Британiї? А наша позицiя, я вважаю, має бути та сама, що й українцiв. Ми повиннi стояти по боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.

Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i iншi проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв’язувати в новому дусi й новими спосо­бами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозво­лить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними.


1 Ukraina: Europe’s Greatest Problem by Lancelot Lawton // East Europe and Contemporary Russia. – London, Spring 1939. – Р. 28 – 60.
2 Ця обставина стала головною причиною поширеної на Заходi iлюзiї, нiби джерелом нацiонального руху в Українi є Нiмеччина.
3 Згiдно з рiшенням, ухваленим представниками Нiмеччини та Італiї у Вiднi 2 листопада, в Карпатськiй Українi встановлено автономну дер­жаву та сформовано уряд на чолi з українським провiдником, греко-като­лицьким священиком о. Августином Волошиним. Вибори вiдбувалися 12 лютого, i 94,2 % голосiв було подано на пiдтримку цього уряду. З са­мого початку чеський уряд шукав нагоди вiдновити свою владу i в березнi вдався до силових засобiв. Скоро за тим Карпатську Україну окупувала Угорщина.

Українське питання

Історичні та інші примітки

Два рiзнi народи

Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси 1 й росiя­ни – один i той самий народ. Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе „РУСЬКІ”, а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер кажуть, „РУССКІЄ” 2. Росiяни твердять, що саме тому й називають себе „русскiми”, що насправдi тотожнi з українсь­ким народом.

Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення: наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, неза­лежно вiд того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна заперечити. Щоб обрун­тувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що український нацiо­налiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що укра­їнська справа вiд цього незмiрно виграє?

Давайте спершу подивимося, що кажуть iз цього приводу росiйськi науковцi. Академiк Ф. Е. Корш розв’язував це питан­ня так:

Про українця людина логiчної думки скаже: так, вiн русь­кий, а все ж не великорос. Але росiйський спецiалiст у питаннях патрiотизму вигукне: „Ага! Вiн русскiй. І ми також русскiє. Тобто, вiн такий самий, як i ми, i не має права вимагати чогось особливого”. 3

В iншому мiсцi Корш зауважує: „Це подвiйне значення слiв РУСЬ i РУССКІЄ дає привiд для непорозумiння – не завжди щирого – серед наших теоретичних i практичних полiтикiв”. 4

Тут треба пояснити, що в стародавнi часи слово РУСЬ вiд­носилося до територiї, до держави i до людей. Старi iсторичнi документи говорять про Русь перш за все як про землю племенi полян, а потiм як про державу в басейнi Днiпра, столицею якої був Київ. 5

Держава складалася з київської, чернiгiвської та переяслав­ської територiй. Тобто Русь того часу – це те саме, що тепер називається українськими землями. Іншi територiї, заселенi iншими схiдними слов’янами, не називалися нi Руссю, нi русь­кими землями. Є безлiч доступних джерельних документiв, якi це пiдтверджують. На жаль, за браком мiсця я можу проциту­вати тут не бiльше нiж один чи два приклади.

В першому Новгородському Лiтописi записано: „Того року (1145) вся руська земля пiшла проти Галича i спустошила бага­то його територiй”. Звiдси ясно, що Галич – це не Русь. Цей самий лiтопис посилається також на подорож 1135 року посад­ника Мирослава i архиєпископа Нифонта з Новгорода на Русь i згадує, що року 1221 „вони (новгородцi) випровадили князя 6 Всеволода, кажучи: ми не хочемо тебе; iди, куди бажаєш – iди до свого батька на Русь”. І тут очевидно, що Новгород не був Руссю.

Помiж iншими свiдченнями старих хронiк, що прямо стосу­ються теми нашої дискусiї, можна процитувати таке: „І Святослав прийшов з людьми Суздалi, Смоленська i Полоцька на Русь” (в роцi 1167) „… вiн (московський князь) iде з Москви на Русь”. З цього чiтко видно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк i Москва теж не були Руссю.

Як сказано вище, можна було б навести набагато бiльше iсторичних доказiв того, що в давнi часи, а саме в ІХ–ХІІІ сто­лiттях, назва „Русь” i „Руська земля” означала землi Києва, Чер­нiгова й Переяслава, але не стосувалася iнших територiй, засе­лених схiдними слов’янами.

Щоправда, деякi старi хронiки називають новгородських, смоленських, суздальських i московських князiв „руськими князями”; але це означало лише, що тi князi були нащадками руської династiї Володимира Великого i Володимира Моно­маха. То було посилання династичного характеру та й тiльки; воно не означало, що землi, якими тi князi володiли, були насе­ленi руськими (або, iнакше кажучи, русами, русинами чи ру­сичами).

Коли в ХІІІ столiттi Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галицько-Волинських, а не Владимиро-Суздаль­ських земель, i кровнi родичi київського народу в Галичi (Гали­чинi), на Волинi та у вiддаленiй Пiдкарпатськiй Русi почали називатися руськими або русинами. Те, що цi назви збереглися до наших днiв у Пiдкарпатськiй Русi (або Карпато-Українi), дозволило росiянам твердити, нiби люди того краю – росiяни, коли насправдi то українцi. Внаслiдок цього було зловмисно внесено багато плутанини в свiдомiсть багатьох iноземцiв.

Треба додати, що назва Русь у латинськiй мовi писалась як Рутенiя (Ruthenia). Тут знову ми розкриваємо джерело бага­тьох сучасних непорозумiнь, чимало з яких зумисне створюють вороги українцiв. Часто в статистичних даних русинiв пред­ставляють окремо вiд українцiв, тодi як насправдi це один народ.

Великоросiя й Малоросiя

Назву „Великоросiя” росiяни вiдносять до територiї, на якiй самi вони живуть, а назву „Малоросiя” – до територiї, де живуть українцi. Часто це робиться з намiром принизити українцiв через пiдсвiдоме порiвняння цих термiнiв.

Властиво, визначення Велика Русь i Мала Русь мають вiзан­тiйське походження. В 1299 роцi, коли київський митрополит Максим перебрався до Володимира, а його наступник Петро переїхав до Москви, константинопольський патрiарх, а також вiзантiйський iмператор почали застосовувати до Київської митрополiї назву „Мала Русь”. За грецьким розумiнням, Мала Русь означає „справжня Русь”, “власне Русь”, на вiдмiну вiд Ве­ликої Русi, що охоплює навколишнi територiї; взiрцем слугували „Мала Грецiя”, що означало власне Грецiю, i „Велика Грецiя”, до якої входили всi колонiальнi територiї Грецiї.

Цiкаво iсторично простежити за жонглюванням назвами й титулами, яке довело до пiдмiни або перекручування їх первiс­ного значення i вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек за походженням) переїхав жити до Володимира, вiн про­довжував уживати титул „Митроплит Київський i всiєї Русi”. Московський князь Іван Калита примусив його наступника Петра перейти до Москви i в той самий час, для пiднесення власної гiдностi, присвоїв собi титул Великого князя всiєї Русi, хоча тодi в його володiннi не було жодного клаптика руських земель. В 1416 роцi в Києвi була знову вiдновлена митрополича катедра. Призначений на той високий пост Григорiй Цимба­люк був незалежний вiд Москви i силою цього факту прийняв титул, на який тiльки вiн мав право – Митрополит Київський i всiєї Русi.

В XIV столiттi назвам „Мала Русь” i „Велика Русь” знайшли­ся новi застосування. Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали називати „самодержцем усiх Руських земель”. На початку XIV столiття кiлька митрополитiв намага­лися поширити свої володiння за рахунок один одного. Супе­речку вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою „Мала Русь”, а другому вiддана решта територiй пiд назвою „Велика Русь”. Тож прецедент був пошанований: префiкс „Мала” залишено важли­вiшому з двох районiв – правлячому центровi.

В 1335 роцi Юрiй ІІ Галицький проголосив себе „з ласки Божої дiдичним князем усiєї Малої Русi”. На думку деяких авто­ритетiв, у цьому був намiр пiдкреслити той факт, що його трон новiшого походження, нiж Київський – колиска раси й культури. З iншого боку, це могло означати лише пiдтверджен­ня церковних розмежувань.

Вiд 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася пiд формальним суверенiтетом Литви, а Галичина – пiд Польщею. Треба пiдкреслити, що назва Русь вiдносилась тодi не до Москви, а до територiй Києва,Чернiгова, Переяслава, Бiлорусi, Волинi й Галичини. За винятком малих частин Чернiгiвщини й Сiверщини – i то лиш на короткий час – жодна частина Русi чи руських земель не пiдлягала царськiй владi. Тiльки пiд кiнець XVI столiття, коли Московiя проголосила себе третiм i останнiм Римом 7 i єдиним носiєм Христової правди, її монарх почав величати себе „Царем Русi”; це викликало протест Поль­щi, монарх якої в той час також величав себе „Правителем Русi” – на тiй пiдставi, що пiд його суверенiтетом знаходились Руськi землi.

В 1648 роцi гетьман Богдан Хмельницький вигнав полякiв з усiєї територiї Русi-України й проголосив себе „монархом i самодержцем Русi”. В той час вiн мав повне право на цей титул. Згiдно з Ключевським, „Мала Русь все ще лежала тодi поза обрi­єм московської полiтики”. Поляки поновили напади на Укра­їну, i Хмельницький мусив шукати допомоги. Вiн мiг вибрати собi союзника з-помiж кiлькох, але врештi схилився до Москви. В короткому часi вона зловжила його довiр’ям i пiдступно вико­ристала нагоду анексувати Україну. Вона захопила також Бiло­русь i Литву, i вiдтодi цар почав уживати iмперський титул: самодержець Великої Русi, i Малої Русi, i Бiлої Русi, i Литви, i Волинi, i Подiлля. Росiйський iсторик Ключевський розповiдає, що протягом кiлькох десятилiть малоросiйське питання вичерпувало росiйську закордонну полiтику; втримувати Київ i Схiд­ну Україну робилося дедалi важче.

Як ми вже бачили, в XVII столiттi Велика Русь i Мала Русь були вперше названi в титулi монарха Московiї. Порядок, в якому вони були поставленi в тому титулi, вказував на вираз­ний намiр пiднести статус пiвнiчносхiдних територiй, на яких розвинулася Московiя, i понизити той район, який в розумiннi Грецiї й Вiзантiї був власне Руссю.

І все ж таки, ще довго по тому Московське царство було вiдоме як Московiя, а його народ називав себе москвинами. Лише в кiнцi XVII й на початку XVIII столiття увiйшла в прак­тику назва „Росiя” на означення держави, а „великороси” – її пiдданих. До XVII столiття iноземцi називали Московiю Мос­ковiєю, а її народ – московськими людьми.

Україна

Коли, з метою пiдсилити свої претензiї на старшинство, москвини переставили термiнологiчне значення слiв „Мало­росiя” i „Великоросiя” i, граючи на префiксi “Мало-”, намагалися накинути малоросам тавро меншовартостi, народ пiвдня вiдрiк­ся вiд цiєї назви i прийняв назву Україна. Змiна була виправ­дана, бо “Україна” не менш iсторична назва, нiж “Русь”. Ще в ХІІ столiттi цей край iнодi називався Україною, а її населення – українцями. Наприклад, в Іпатiївському лiтописi записано, що коли помер Володимир Глiбович, князь Переяслава, „Україна оплакувала його вельми”, i що в 1189 роцi князь Ростислав „пiшов iз Смоленська в Галицьку Україну”. Далi посилання на Україну знаходимо в старих документах вiд 1213, 1268, 1282 рокiв. В козацькiй думi, де описанi походи гетьмана Наливайка, гово­риться: „В нашiй славнiй Українi нiхто не допомiг українцям, коли розбрат прийшов в наш український край”. Як синонiм “Русi”, “Україна” була вживана в рiзних закордонних офiцiйних документах, хронiках, географiях i мапах XVI–XVIII столiть. Реєстри Сорбонни показують, що в XVI столiттi українських студентiв записували тут як „нацiональнiстю Русин з України” (natione Ruthena de Ucraina); на географiчних картах 1580 року в Нацiональнiй бiблiотецi Парижу назвою „Ucraina” позначено територiю по обидва боки Днiпра разом iз Києвом. Географ Сансон (Sansone) в заголовку своєї карти України, датованої 1641 роком, поставив: Ucraina o poese de Casacchi (Україна, або земля козакiв), i на тiй же картi вiдмiтив Московську державу як «Muscovia». Гетьман Хмельницький заявив польському мiнiстровi 1649 р.: «Я не залишив нi пана, нi князя в Українi», а в своїй промовi до київського духовенства сказав: «Бог допомiг менi вигнати ляхiв з України» 8; у прокламацiї гетьмана Брюховець­кого 1668 року говориться: «Україна наша улюблена отчизна, яку Польща й Москва хочуть подiлити». 9

Треба додати, що до 60-х рокiв ХІХ столiття слова «Укра­їна» i «українцi» широко вживалися в росiйськiй лiтературi як синонiми офiцiйних назв «Малоросiя» i «малороси». Тiльки в 1863 роцi цензура їх заборонила й вилучила з обiгу. Того ж року мiнiстр внутрiшнiх справ М. Валуєв оприлюднив сумнозвiсну заяву: „Української мови нiколи не було, немає, i нiколи не буде”. Вiд того часу по сьогоднi бiльшiсть росiян iз задоволенням по­вторюють це твердження без найменшого зусилля довести його науково.

Хоча назва “Україна” була заборонена в Росiї, зате в Гали­чинi й Буковинi, на територiях поза Росiйською iмперiєю, вона змiнила стародавню назву “Русь”; так само, в Галичинi й Буко­винi “українець” замiнив “русина” й “руського”, що були старо­давнiми назвами тих людей. Цi змiни ввiйшли в життя, але офiцiйно визнанi австро-угорським урядом не були. В 1915 роцi група українських членiв парламенту звернулася до уряду, щоб замiнити “русина” “українцем”, та нiчого з того не вийшло.

Отже, пiдходимо до заключного висновку: в давнi часи, починаючи вiд ІХ столiття, мешканцi землi, вiдомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскiльки москвини, цiлком iнший народ, присвоїли собi цi назви, то справжнi руськi люди вибрали своїй землi назву Україна, а собi – українцi. Вони мали повне право це зробити: нацiя має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, вiдкинули, i в ужиток увiйшла нова на­зва, яка iснувала побiч старої принаймнi пiсля ХІІ столiття.

Таким чином, претензiї Москви до спадку й родоводу Укра­їни були ефективно вiдкинутi.

Расове походження

Тiльки вiд початку ХІХ столiття росiяни цiлеспрямовано й послiдовно поширюють iдею про те, що росiйський народ складається з трьох гiлок: великороси, малороси i бiлоруси. 10 Історiя України сягає ІХ столiття, тодi як Московiя з’являється лише в ХІІ ст. Отже, Московiя виникла майже на чотириста рокiв пiзнiше України. Як же можна ототожнювати цi двi країни?

Цi два народи складаються з зовсiм рiзних расових елемен­тiв. Росiйський iсторик-класик Ключевський стверджує, що великоруська гiлка виникла з поєднання схiднослов’янських племен з виродженими фiнськими племенами, i додає: “… Не може бути й сумнiву, що фiнськi елементи грали роль у форму­ваннi типу обличчя великороса, бо його фiзiономiя жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй типовiй рисi слов’янина. Високi вилицi об­личчя i сплющений нiс великороса достовiрно свiдчать про вплив фiнської домiшки в його кровi”.

З iншого боку, той самий автор виразно показує, що, з усiєю можливою вiрогiднiстю, малоросiйське населення має виключ­но слов’янське походження.

Наступники Ключевського, отримавши багато свiжого ма­терiалу для обрунтованих суджень, уже не мали жодного сум­нiву, що український i росiйський народи принципово рiзнi. Професор Московського унiверситету Чепурковський висло­вив думку, що етнографiчно схiднi великороси мають багато спiльного з мордвинами, черемисами та башкирами i що ве­ликороси, якi живуть мiж верхнiм Днiпром i верхньою Вол­гою, спорiдненi з литовцями, зирянами й пермяками. Українцi, пише цей автор, вiдрiзняються вiд тих великоросiв i дуже подiбнi до своїх захiдних сусiдiв. До того самого висновку при­йшли й iншi не менш авторитетнi науковцi, такi як А. А. Спiцин, А. Н. Пипiн, А. А. Корсаков, В. С. Іконнiков, а з молодших – А. Е. Пресняков, М. К. Любавський i М. С. Грушевський.

В журналi Украинская жизнь, 1912 р., академiк Корш влуч­но окреслив проблему такими словами: “Настiльки очевидною є рiзниця мiж українцями й iншими слов’янами, що зайво про це й говорити. Їх вiдмiннiсть вiд людей державної нацiї (велико­росiв) очевидна:

1. Мова. Мова українцiв подiляється на дiалекти, не пов’я­занi з рiзними вiдгалуженнями великоруської мови.

2. Фiзичний вигляд i будова тiла. Вже з першого погляду можна вiдрiзнити українця вiд великороса.

3. Характернiсть. Українцi мають характерний, тiльки їм притаманний гумор, бадьорiсть i чутливiсть.

4. Звичаї й звички. Так глибоко закорiненi їхнi звичаї й звич­ки, що українцi зберiгають їх, навiть живучи серед велико­руського населення.

Всi цi вiдмiнностi справжнi i могли постати тiльки з того факту, що кожний народ має своє власне життя, виразно окреме вiд iншого впродовж довгих столiть. З цiєї простої причини вiд­мiнностi будуть зберiгатися, лише частково модифiкуючись пiд впливом загальнолюдської культури.” 11

Мова

По довгих студiях i суперечках велика бiльшiсть науковцiв погодилась, що росiйська i українська мови фундаментально рiзняться. До цього рiшення дiйшли, зваживши їх фонетичну зрiлiсть, морфологiю, лексикографiю й лiтературну традицiю. Хоча деякi з фiлологiв, як-от Шахматов i Корш, припускають, що колись iснувала “праслов’янська мова”, спiльна для всiх сло­в’ян, та всi вони без винятку визнають, що вже в ІХ столiттi мова Київської Русi мала свої iндивiдуальнi риси, якi вiдрiзняли її вiд iнших слов’янських мов, i що в ходi часу тi вiдмiнностi настiльки усталилися, що тiльки за допомогою мовного словника Київської Русi стало можливим пояснити багато темних мiсць у давнiй київськiй лiтературi.

У 1906 роцi Рада мiнiстрiв зажадала вiд Академiї наук дати зважену думку про українську мову. З цiєю метою була сформована спецiальна комiсiя на чолi з Ф. Е. Коршем, до якої також увiйшли А. С. Фамiцин, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Лаппо-Данилев­ський i С. Ф. Ольденбург. Пiдготовлений Коршем i Шах­матовим звiт був затверджений Академiєю i поданий до Ради мiнiстрiв. Головнi висновки звiту зводились до того, що iсторичнi умови привели до майже цiлковитої вiдмiнностi мiж пiвденно-захiдною Росiєю (Україною) i територiєю, заселеною великоросами; що та вiдмiннiсть вiдбилася на мовах обох народiв, i замiсть того, щоб виробити їм єдину спiльну мову, iсторичний розвиток поглибив дiалектнi вiдмiнностi, що були помiтнi вже в час з’яви тих народiв на аренi iсторiї; i що, зважаючи на той факт, що iснує мало­росiйська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою розмовляють люди Мос­кви, Ярославля, Архангельська i Новгорода, не може роз­глядатися як „всеросiйська”. Звiт закiнчувався рекоменда­цiєю, щоб народу Малоросiї було надане таке саме право, як i великоросам, говорити публiчно i друкувати своєю мовою.

В 1906 роцi, коли згаданий звiт був затверджений Радою мiнiстрiв, Київський i Харкiвський унiверситети схвалили висновки Академiї i додали свої побажання, щоб українська лiтература користувалася тими самими правами, що й ро­сiйська, щоб Св. Письмо було перекладене українською мо­вою, щоб навчання в початкових школах України прово­дилося українською i щоб преса з Галичини була дозволена в Росiї.

Тут можна було б цитувати багатьох українських учених, в тому числi Смаль-Стоцького й Сiмовича, але, зважаючи на ясне й категоричне рiшення Академiї наук – найвищого росiйського авторитету в справах фiлологiї, – це було б зайвим. Я тiльки хочу додати одну iндивiдуальну думку, а саме академiка Корша: „Зрiлiсть мови, з погляду iсторичного й культурного, є повною, коли вона стає засобом висловлення думки й почуттiв людей, якi мають свою культуру й iсторiю i якi утворюють етно­графiчну цiлiсть. Виходячи з цих критерiїв, мова українцiв – це така само мова, як i великоруська”. 12

Зв’язки мiж Пiвнiччю й Пiвднем

Досить звернутися лише до росiйських iсторикiв, щоб переконатися, що вiд самого початку зв’язки мiж Московiєю й Руссю, тобто мiж Пiвнiччю й Пiвднем, були слабкi. Клю­чевський каже, що „в особi Андрiя Боголюбського великорос уперше виступає на iсторичну сцену” – i додає: „той виступ не можна вважати щасливим”. Йдеться про того самого Анд­рiя Боголюбського, що органiзував похiд iз Суздаля на Київ i в 1169 роцi спустошив його. Внаслiдок тiєї наруги й дедалi бiльшої зневаги його наступникiв до Києва, додає Ключев­ський, вiдчуження мiж Пiвнiччю й Пiвднем стало постiйним.

Ключевський стверджує, що Москва була етнiчним цент­ром великоруського роду. Народи, яким судилося творити Московiю, протягом довгого часу були затиснутi мiж Волгою та Окою. Шлях на пiвнiч вiд Волги їм заступали колонiсти з Новгорода, напiвосiлi розбiйники; вiд пiвнiчного сходу, схо­ду й пiвдня вони були вiдтятi чужими їм народами, а дорогу на пiвдень i на пiвденний захiд закрила об’єднана Польсько­Литовська iмперiя. Москва будувалася саме тим населенням мiж Окою й Волгою, яке, за Ключевським, було надiйно iзо­льоване вiд Русi, тобто України.

Гiлка руської династiї на пiвночi попала пiд вплив татарсь­ких звичаїв, якi вже мали багато спiльного з звичаями угро­фiнського населення того краю, i якраз iз тiєї мiшанини племен слов’янських прибульцiв з мiсцевим населенням постала мос­ковська (великоруська) порода. Цим, мабуть, можна пояснити, чому правителi на Пiвночi стали деспотами з безконтрольним бажанням панувати на iншими i звiдки взялися в їхньому харак­терi дика войовничiсть i непоступливiсть. Коли в 1654 р. iсторiя звела українцiв i москвинiв лицем до лиця i треба було складати договiр, мiж ними не було нiчого спiльного, що їх зближувало б. Обмiн думками йшов через перекладачiв. Українцi називали себе руськими, народом з Русi, а москвини – москвинами, тобто людьми з Московiї. Хоч обидвi сторони визнавали православну вiру, вони не вiдчували, що у них є спiльна релiгiя. Для україн­цiв цар був тiльки схiдним православним царем, але не руським царем, бо тiльки вони були руськi, i нiякий цар не мав влади над ними.

Культура на Пiвночi i на Пiвднi

Культура на Пiвночi була започаткована й пiдтримувалася Пiвднем; iншими словами, українцi були тими першими, хто занiс науку до великоросiв. Україна як ближча до Заходу три­мала постiйний зв’язок iз європейськими осередками науки. Московiя, навпаки, замкнулася сама в собi й не дозволяла своїм пiдданим виїжджати за кордон. Росiйськi вченi не заперечують заборгованiсть їхньої країни перед Україною. Їхнi публiкацiї на цю тему могли б скласти не один том.

В усiх сферах науки, мистецтва, майстерности, орфорграфiї, поезiї, права, одягу й звичаїв у Московiї переважали українськi впливи. Вже в 14-му столiттi багато українцiв працювали в Москвi вчителями. В XV–XVI столiттях переклади захiдних книг доходили й до Москви, але тi переклади робили українцi. Друкованi руською мовою книжки вживалися як пiдручники в Московiї.

Пiсля пiдписання Переяславського договору мiж Україною й Москвою у 1654 роцi українськi впливи на Пiвночi зросли ще бiльше.

В працi „Феофан Прокопович”, написанiй у 1881 роцi, професор Морозов, росiянин, пише (стор. 61), що Петро Вели­кий бачив, як безнадiйно вiдставало московське духовенство вiд київського в справах освiти, i що в Москвi не було компе­тентних людей для навчання церковного причету, а отже було необхiдно шукати поради у науковцiв з Києва. У своїй Истории российской литературы академiк Пипiн (також росiянин) писав: „У XVII столiттi новi сили з’явилися i врештi взяли гору в московському культурному життi; тими силами були: освiта, лiтература й загальна культура, що розвинулися в Пiвденнiй Русi, особливо в Києвi. Справжнiх особистостей своїх не було, i Москва мусила закликати київських мужiв для наукової та педагогiчної працi”.

Петро Великий посилав людей до Києва й Чернiгова вчитися друкарського мистецтва. В першiй половинi XVIII столiття українських студентiв призначали викладачами Московської Академiї. В XVII столiттi українцi займали всi високi посади в країнi. В 1786 роцi в Росiї були запровадженi державнi школи, i вчителями в них були українцi. На той час Київська Академiя була за всiма ознаками вищою школою вчителiв для Великої Росiї.

Балканiзацiя

Існує думка, що визволення нацiональностей СРСР може призвести до „балканiзацiї Росiї”. Цей не дуже ясний термiн означає подiл Росiї на багато дрiбних держав, якi своїми без­упинними суперечками загрожували б мировi в Європi. Щоб побачити хибнiсть такого аргументу, досить пригадати, що всi балканськi держави (Югославiя, Грецiя й Болгарiя) займають площу 185 тис. кв. миль, тодi як площа самої України становить приблизно 360 тис. кв. миль; i що все населення тих трьох бал­канських країн складає цифру 26 мiльйонiв, тодi як у Радян­ськiй Українi живе 36 мiльйонiв українцiв, а всього їх у свiтi 48 мiльйонiв. Тобто територiя й населення самої України вдвiчi бiльшi, нiж на всiх Балканах. І ще треба мати на увазi, що при визначеннi балканських кордонiв часто iгнорувалися на­цiональнi iнтереси, бо переважали полiтичнi й стратегiчнi мiркування.

Природнi ресурси

Про сировиннi ресурси України можна скласти уявлення з того, що в 1934 роцi вона займала: по видобутку нафти – 8-е мiсце в свiтi, по виробництву гiдроенергiї – 4-е мiсце, кам’яного вугiлля – 4-е мiсце, чавуну – 1-е мiсце, залiзної руди – 3-є мiсце, цукру – 4-е мiсце.

Україна дає приблизно 4 % свiтового видобутку нафти, що становить майже 5766 мiльйонiв тонн.

Середньорiчне виробництво сiльськогосподарських культур:
Свiтове виробництво,
млн. тонн
Частка України в свiтi,
%
Частка України в СРСР,
%
Пшениця 138 7,8 45,0
Кукурудза 110 3,2 80,0
Картопля 197 9,7* 25,0
Жито 47 16,6 35,0
Ячмiнь 41 11,7 65,0
Овес 64 5,6 25,0
Поголiв’я худоби – в порiвняннi з загальною кiлькiстю по СССР:
СРСР,
млн.
Україна,
млн.
Україна/СССР,
%
Конi 15, 4 5,0 32,5
Велика рогата худоба 45,8 12,0 26,2
Свинi 25,0 8,0 32,0
Вiвцi 61,1 16,0 26,2
Основнi об’єкти експорту (з територiї сучасної Совєтської України), млн. тонн:
1913 р. 1934 р.
Вугiлля 7,2 19,7
Зерновi 4,5 1,0
Руда 1,07 0,98
Сталь i чавун 1,6 3,37
Цукор 1,0 0,64

1 Бiлорусiв у Радянському Союзi нараховується п’ять з половиною мiльйонiв; їхня територiя, що межує з Україною з пiвнiчного заходу, пло­щею дорiвнює Англiї. Там також посилюється рух за вiдокремлення.
2 Росiяни вимовляють “русскiй” з подвiйним “с”, а українцi – з одним “сь”. Росiйська вимова цього слова твердiша, нiж українська.
3 Патриот о малороссийстве. История России, 1912, с. 53.
4 Завоеватели и завоеванные. Биржевыя ведомости, № 14254.
5 Лекции и исследования, В. Сергиевич, сс. 61–62; Обзор истории русского права, Владимирский-Буданов, с. 25.
6 Князь – титул схiдного походження. Саме слово це означає “го­лова”, “головний” i перекладається як принц; але фактичне його значення не вiдповiдає тому змiстовi, який вкладається в слово принц на Заходi.
7 На той час Росiя була дуже слабкою. Легенда про те, що вона постає Третiм Римом, творилася для патрiотичного пiднесення. Певнi кола по­вторюють її ще й сьогоднi, хоча пiдстав для неї не бiльше, нiж для iншої безглуздої тези – що росiйському мужиковi належить мiсiя врятувати свiт (теж, до речi, з’явилася в перiод депресiї пiсля 1812 року, за царюван­ня Олександра І).
8 Акты Южно-Западной России; том III, с. 184.
9 Источники Малороссийской истории. Б.-Каменский; том I, с. 184.
10 Карамзiн, iсторик Росiйської iмперiї, був першим, хто внiс у росiй­ську iсторiографiю цей шовiнiстичний дух, що вiдтодi залишається таким характерним для неї. То був iсторик Держави, а не народу; на жаль, вка­заною ним хибною дорогою пiшло багато послiдовникiв, зокрема й авто­ри шкiльних пiдручникiв.
11 Слiд додати, що одяг, страви та житлова архiтектура українцiв помiтно вiдрiзняються вiд великоросiйських.
12 Украинский народ и украинский язык: Известия общей славян­ской культуры, 1913, т. II, кн. 1.

The URI to TrackBack this entry is: https://macleon1976.wordpress.com/2009/09/06/%d0%bb%d0%b0%d0%bdc%d0%b5%d0%bb%d0%be%d1%82-%d0%bbo%d1%83%d1%82%d0%be%d0%bd-%c2%ab%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b5-%d0%bf%d0%b8%d1%82%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f%c2%bb/trackback/

RSS feed for comments on this post.

4s коментарівЗалишити коментар

  1. […] Ланcелот Лoутон. «Українське питання» […]

  2. — Вам
    было нужно?

    — Ничего. Прощайте.

    — Удачи.

    — Пока.

    — Спасибо.

    — Вы нам нужны.

    — Да. Более чем.

    — Не настолько.

  3. Злословие – это сплетня со скучным оттенком морали.
    Злословие – бессмертная дочь самолюбия и праздности.

  4. — Однако, есть одна черта, которая, безусловно, отличает человека от обезьяны. Мы, передовые антропологи, формулируем эту черту так “наличие бабла. У человека есть бабло, а у обезьяны, соответсвенно, бабла нет. И вот что мы, передовые антропологи надумали: если когда нибудь лет через тысяч
    от человека произойдет суперчеловек, то только при том условии, что у него будет супербабло!


Залишити коментар